Я пенсіонерка. Нині займаюсь своїм здоров'ям. 

До війни я мешкала у селі Кам'янському, яке зараз майже повністю розбомбили. 

У перший день повномасштабної війни ми з чоловіком зранку снідали. Наш син працював водієм маршрутки на маршруті Степногірськ-Запоріжжя. Він проїхав одне коло, заїхав до нас і сказав, щоб ми збирались до дочки у Пологи, бо у нас ситуація буде тривожною. Він по дорозі бачив дуже багато військової техніки. Ми навіть не подумали, що може бути щось страшне. Швидко зібралися і гадали, що поїдемо до дочки на три дні. 

У Пологах були такі обстріли, що ми сиділи у погребі разом з п'ятнадцятьма іншими людьми, не виходили звідти. Місто захопили, туди зайшли росіяни. Вони вибивали прикладами автоматів і вікна, і двері, нам побили машину. 

Розбомбили магазини і базар. Запасів продуктів у доньки не було: ні борошна, ні круп, ні води. Ми з кружки обмивалися.

З Пологів ми виїхали 15 березня. Їхали, плакали і цілу дорогу Бога молили, щоб вискочити з окупованих територій. Ми потрапили під обстріл, скрізь був вогонь і дим. Це жах, аж не віриться, що це зі мною відбувалося. Кругом були міни на трасі, не можна нікуди повернути. На кожному блокпосту нас зупиняли окупанти, перевіряли, потрібно було довго чекати. 

Приїхали до Запоріжжя і тепер мандруємо між Запоріжжям і Кушугумом: то у кумів, то у братів. 

Найбільше шокували вибухи і поведінка рашистів. Вони ходили по вулицях з автоматами і стріляли у подвір'я. Ми ховалися у хаті і з погреба не виходили. 

Приємні моменти здебільшого пов'язані зі спілкуванням із внуками, з дітьми. Ось це тільки і зігріває душу.

Так хочеться поїхати до рідної хати, у своє село, але нас не пускають - там сіра зона і обстріли. Майбутнього у нас немає. Ми не відбудуємо все, що знищили рашисти.