Мені 34 роки. Ми зараз мешкаємо в місті Слов’янську. 24 лютого, як і всі, прокинулися від вибухів. То були прильоти на аеродром у Краматорську. Тоді ж, 24 лютого, ми з дитиною поїхали в місто Дніпро, а чоловік пішов до військкомату. Кілька місяців ми мешкали в Дніпрі, а потім виникли труднощі з квартирою, тому вирішили повернутись у Слов’янськ. 

Нам із дитиною пощастило. Я зранку 24-го поїхала на залізничний вокзал і взяла нам квитки. Ми у відносному комфорті доїхали до знайомих. Ми сподівалися, що це на 2-3 місяці, але реальність виявилась набагато жахливішою. Я добре пам’ятала 2014 рік, тому взяла дитину і поїхала подалі звідси. Труднощі почалися вже в Дніпрі: потрібно було зареєструватись як переміщеним особам, влаштуватися на  більш-менш оплачувану роботу. 

Зараз наш будинок у Слов’янську не дуже придатний для проживання, бо коли нас не було, розмерзлася система опалення, і є проблеми з водопроводом. Ми заробляємо гроші, щоб усе відремонтувати, а поки орендуємо квартиру. 

Я сконцентрована на поганих новинах, а ще на тому, що іноді тижнями немає зв’язку з чоловіком. Він досі в лавах ЗСУ. 

Мені здається, що війна затягнеться ще на 2-3 роки. Так мені чоловік говорить. Він військовий, і я йому більше вірю, ніж тим експертам, які в інтернеті розповідають, що ще трішки – і ми післязавтра в Криму будемо каву пити. Хоч я і велика песимістка. 

Хочеться тиші та спокою. Хочеться повернутись додому. І щоб повернувся мій чоловік, живий і здоровий. Хочеться, щоб дитина моя нарешті пішла в школу, а не онлайн навчалася. Щоб вона зі своїми подругами зустрілася. Бо зараз хтось в Австрії, хтось у Франції. Хочу, щоб повернулося те життя, яке було до ковіду. Як виявилося, ми раніше не дуже цінували наше життя.