«Ми реально їхали під кулями, під бомбами»

Ми чекали, що Горлівку звільнять

Усе почалося несподівано. Коли починалося у Слов'янську, коли його звільнили, то всі чекали, і я чекала, що Горлівку звільнять. Уже неможливо було сидіти. Поїхали 28 липня 2014 року.

28 липня було сильне бомбардування, але я не в центрі живу. У нас підривали міст. Тієї миті вирішили їхати, щоб перечекати. Тоді вивозили тільки в південний бік. Білосарайська коса – ось сюди 28 липня ми поїхали.

Але ту ніч ночували в мого батька, у нього на першому поверсі квартира й підвал. Бомбили сильно. Ми реально їхали під кулями, під бомбами. Було дуже страшно.

Із собою були купальники, шльопанці та шорти

Ми орендували житло в Мелекіному, перечікували. Потім зрозуміли: не буде кінця й краю всьому. У мене були в Маріуполі друзі. Вони допомогли, перевезли нас з Мелекіного в гуртожиток. 

Речей було, як то кажуть, тільки купальники, шльопанці та шорти. Нічого не було. Думали, усе закінчиться, але до вересня зрозуміли: не закінчиться. Без документів взяли сина в школу, він закінчив 9-й і пішов у 10-й клас.

Прийняли нормально. У школі адаптувався добре. А в жовтні я почала тут працювати. У Донецьку ще управління наше функціонувало, вони видали указ про звільнення та прислали трудову книжку, а тут узяли на роботу. Я прийшла звичайним лікарем, ось уже майже два роки я завідувачка відділу.

Глобальні зміни

Зміни глобальні принесла війна – покинули житло, була без роботи, без засобів до існування. Були накопичення, яких ненадовго вистачило. Без речей до жовтня, до холодів. Потім тато передав, через тих, хто виїжджав, сумку.

Жили в гуртожитку. Від Ріната Ахметова отримували ми допомогу – продуктові набори й термобілизну.

Син важче все пережив, ніж я. Він покинув друзів, школу, родичів. Тут він один. Друзі в такому віці відіграють роль. Він пережив – я його переконала. Потім він звик і зрозумів, що тут краще, ніж повертатися туди. Попри те, що все покинули, але я пережила легко.

Маріуполь мені більше сподобався, гарніший і море є, кращий. Мені більше, ніж Горлівка, сподобався. Я подумала: якщо поїхали, то це краще. Не було морального бажання повернутися, я не планую.

Найстрашніше

Найстрашніше у війні – це загибель мирного населення. Усе матеріальне можна купити, заробити, дістати. Усе, що приходить. А життя – це серйозно.

У зв'язку з воєнними діями, які відбувалися і відбуваються, ми покинули свій дім. Наші цінності змінилися. Починаєш цінувати те, про що не замислювався. Бабуся моя говорила: головне – мир. «Та, бабусю, ви війну пережили, а ми це не побачимо!». Виявляється, все поруч. Усі ми відчули. Хочеться, щоб люди не гинули.