Селище Докучаєвське на Харківщині росіяни називали містом – їх дивувало, що села бувають такі облаштовані і красиві

Я живу у селище Докучаєвське в приватному секторі. Працював багато років директором сільгосптехнки в Харківському районі, а потім - в університеті Докучаєва. Звідти пішов на пенсію, багато років був депутатом селищної ради. Мені зараз 72 роки. Мої донька і син мають власні сім’ї і по двоє дітей.

Я мав тихе, щасливе життя, тішився тим, що наше селище квітло і розвивалось. Здавалося, саме настав час жити для себе, радіти успіхам дітей, радіти онукам. Але події 24 лютого перевернули все з ніг на голову. Страшні були дні, коли в Малій Рогані стояли танки і стріляли по місту. Нашому селищу також дісталось. Наші люди здійснювали подвиги, коли під час обстрілів возили гуманітарну допомогу сюди. Ми протягом усього часу не знали проблем з харчами.

Ми прожили два місяці в підвалі. Дружина моя захворіла, і ми виїхали.

Побули в Полтаві до весни, а потім повернулись. Увесь час я бував удома наїздами – душа боліла за своє. Я дуже вдячний людям, які нас прихистили в Полтаві – ректору педуніверситету, коменданту п’ятого гуртожитку.  

Родина наша зараз не разом, але ми спілкуємося по телефону. Як-то кажуть, провідали одне одного, побачились по відеозв’язку, поплакали разом і чекаємо на перемогу. Донька зі своєю родиною тут, свати - тут, син у Києві працює. Спілкуємося, підтримуємо один одного.

Скільки сил в мене буде, буду допомагати своїй громаді відбудовуватись. Я думаю, народ наш об’єднається і вже через декілька років ми відновимо країну - у нас буде ще краще, ніж було. Україна - та земля, яку треба любити, заради якої варто старатись. Наші загарбники заздрять тому, що ми можемо так працювати для себе. Вони живуть у багні, а сюди приїхали, і на наше село кажуть, що це місто.