Зміни, що принесла війна, звичайно є. Деякі рідні люди виїхали і досі не повернулися. Нескінчені тривоги і перебування в укритті, неможливість нормально навчатися. Школу, де навчався син, розбомбили, змінили на іншу. Гуртки закрилися, тренера виїхали.

Постійні хвилювання і тривога за дітей накладає свій відбиток на емоційний стан.
За останні півтора року в нас були три випадки влаштування під патронат немовлят, навіть з пологового будинку. Наразі в нас перебуває хлопчик 17 років, також зі складною долею, втративший маму нещодавно. Ми є патронатною сімʼєю.

На момент вторгнення у лютому 2022 року ми проживали з власним сином 13 років і у нас було під опікою двоє маленьких діточок (5 місяців і 1 рік 6 місяців).

Перше питання у нас було, а чим же ми будемо годувати немовлят.

Про дорослих не думалось, головне було знайти харчування і памперси маленьким. Під бомбардуванням я стояла в чергах біля магазинів, щоб купити хоч щось ( і сухе молоко, і молоко в пакетах, і манку брали, і якщо десь було, то харчування дитяче). Тоді ще волонтерського руху, такого як зараз, не було, тому кожний розраховував на себе.

Перебували весь час вдома, в приватному будинку, в підвалі. Без світла і води. Ми рятували дітей, а вони рятували наш душевний стан. Бо які б бомби поряд не падали, дитині потрібне піклування, їжа, ігри, і це відволікало іноді. Дякуючи Богові, в нас вистачило харчів для дітей до того часу, як окупантів вигнали з-під Чернігова. Коли одна малеча захворіла, нам допомогли з ліками військові. Але все було не просто. Звʼязку майже не було, телефони розряджені. Тільки прийдемо домовитись про ліки, а тут над нами в небі обʼєкт, всім тікати. Приходимо на наступний день і так далі. Води не було. Прали і мились в талій або дощовій. Питна була, але економили.

Поруч з нашим будинком підірвали танк, маленькі уламки заліза були розкидані і у нас у дворі. Ці події залишають відбиток на всіх серцях, а особливо на дитячих.