Я працювала в лікарні з психічно хворими людьми. Коли йшла на зміну, нас постійно обстрілювали, бо лікарня - це інфраструктура зі скупченням людей. Їжі вистачало: привозив директор нашої лікарні, і вдома були запаси. Були черги в магазинах, тому що все закінчувалось і всі боялись того, що буде попереду. Ми ховались по підвалах. Було страшно і гучно, прильоти поруч. 

До нас прямо в лікарню прилетіло, і хворі почали тікати. Я їх згуртовувала, але спробуй їх зібрати до купи. В той момент я подумала, що більше не зможу провести ще один день, ще одну ніч під обстрілами. 

Це сильно вдарило по психіці, по нервах, тому що страшно було. Після цієї події я прийшла додому і сказала, що боюсь, хочу виїхати і не хочу більше залишатись. Мене підтримала дитина і сказала, що вона зі мною. Ми маму вивезли. Вся наша родина виїхала, нікого там не залишилось. Ми приїхали в Дніпропетровську область, і поки тут. 

Тут гучно періодично, але не так, як  в нас було. Тут родичі підтримують. Стало гучно, як я вийшла після декрету в перший день. Я зібрала дитину, тому що вона маленька була, і ми виїхали. Цей період ми трішки потерпіли - думали, що через день-два все закінчиться, але довелось їхати. 

Для нас це все був страх, а синочок ще маленький був. Зараз він це пам’ятає, як із нами стояв в коридорі і боявся. Ми спали з ним в коридорі, хоча в нас трикімнатна квартира була. Перегородки з гіпсокартону зовсім нас не захищали, хоч і казали про дві стінки. Наші підвали для цього зовсім не підходять, там немає як ховатись. Сиділи в коридорах, коли було гучно. 

Я хочу миру. Хочу додому, де моє ліжечко, де мій дім, де моя робота улюблена, де мій син ходив у школу і йому там подобалось. Перша мрія моя у житті - щоб повернутись додому, щоб все було, як раніше. Хочеться в маленьке своє містечко, де всі одне одного знають і всі вітаються, обіймають. Коли буде все добре, хочеться, щоб було як раніше.