Безкиш Влада, 15 років, учениця наукового ліцею комунального закладу вищої освіти "Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія", м. Запоріжжя

Конкурс есе "Один день"

Для мене війна не розпочалась в один день.

Ще з часів Майдану ми з батьками кожного вечора сідали дивитися новини і з жахом спостерігали за ситуацією в країні, яка з часом ставала все гірше і гірше.

Прокинувшись одного ранку, я спіймала себе на думці, що живу в часи російсько-української війни.

У 2014 році я була в третьому класі. Я дуже добре пам'ятаю той час.

Пам'ятаю, як ведучі новин з дня на день називали ім'я героїв, які віддали своє життя за Україну. Пам'ятаю, як в школі ми вшановували хвилиною мовчання небесну сотню. Як на перше вересня ми приносили не квіти, а гроші для хлопців з АТО.

На уроках праці робили обереги, або писали листи, у яких завжди повторювалась один й той же вислів: "Повертайтесь живими". В якийсь момент це стало новою реальністю, до якої ми почали звикати. Здається, ми звикли навіть до постійного страху.

Більш за все я тоді боялася, що війна постукає й в наші двері та вчинить з Запоріжжям теж, що й з сусіднім Донецьком. Боялась, що тато приєднається до тих, хто захищає кордони країни на Сході. І того, що може бути далі.

Одного разу моя перша вчителька сказала, що треба молитися за Україну та її захисників. З того часу кожного вечора перед сном я просила того, що бажає кожен українець: мирного неба над головою та повернення додому всіх тих, хто саме зараз за нього бореться.

Ця війна дуже вплинула на нас як на один народ. Ми стали сильніше, згуртованіше та в нас всіх з'явилася одна спільна мрія - мир та свобода України, і я впевнена, що зовсім скоро ця мрія здійсниться. Слава Україні!