Вагітна мешканка селища Верхньоторецьке Анна змушена була рятуватися від обстрілів в укритті. Потім був переїзд у підконтрольну Костянтинівку, народження другої дитини й повернення до рідної домівки.

На початку війни ми перебували вдома. Я ще тоді була з однією дитиною, вагітна. Просто готували їсти і раптом несподівано почали падати снаряди. Ми лягли на підлогу. Обстріл тривав недовго. Потім, коли все скінчилося, встали, вийшли на вулицю, подивилися всі ці ями. Дуже, звичайно, було страшно бачити та брати участь у цьому всьому. Ми сиділи і в підвалах, і в ямах і боялися вийти. Практично не виходили. На той час був страх, руки-ноги трусилися: і коли в підвалі сиділи, коли дітей притискали до себе. Дуже страшно.

Потім я поїхала у 2015 році до Костянтинівки, народжувала дитину. Ми там прожили рік і повернулися назад. Ситуація в селищі погіршилася, не було нікуди виїзду й роботи. Води теж не було, тому що перебило водопровід. Магазини в нас не працювали, а привозили хліб двічі або тричі на тиждень, і то – вранці. Люди стояли в черзі.

Будинок наш постраждав від обстрілів. Вилетіли вікна, сусідам навпроти влучило просто в куток будинку й осколками пошкодило вікна нам, шифер пошкодило, дах. Але вже ми все відремонтували.

Зараз не стріляють і начебто життя налагодилося. Не чекаєш ніякого підступу, що впаде десь, не прислухаєшся.

Мрію про те, щоб мої діти були здорові, щоб вони не бачили війну, яка була, щоб вони не переживали те, що пережили ми.