Я жила в селі Трипілля у Бахмутському районі. Згодом захворіла на онкологічну хворобу і мене забрав син до себе в Рубіжне. Я мешкала там два роки. Прийшли "асвабадітєлі" звільнили нас від усього і змушені були переїхати на Дніпропетровщину. 

Про війну дізналися з телевізора. Слухали виступ путіна про наступ на Україну. Руки й ноги опустилися, не знали що робити. Наступ рашистів йшов зі Старобільська, Сєвєродонецька. До нас бойові дії доходили поступово. 

Коли почали гатити у нас, ми сиділи у підвалі. Коли нашу квартиру розбомбили, ми жили у сусідів. Гуманітарну допомогу до нас не могли довезти через обстріли. Ми сиділи у холоді, без води, без газу, без хліба. 

У нас три снаряди влучили у будинок. Зрозуміли, що далі з виїздом вже неможливо тягнути. Ми знайшли волонтерів і евакуювались 27 березня. Виїхали спочатку до Дніпра, а потім далі у Новомосковський район.

У 2014 році ми набрались страху, але тоді ми нікуди не втікали. Тепер нашого села немає. Розбили повністю. 

Найбільші труднощі у нас були із житлом. З продуктами нам допомагають, дають гуманітарну допомогу. І ваш фонд також. 

Шокувало те, що доводиться переживати події війни, залишитися без житла, тільки з двома сумочками. Дуже важко їхати в нікуди. Прикро, що всі думають, що ми винні - Луганська і Донецька область. А в чому ми винні не знаю. Ми все життя вболівали за нашу неньку Україну. 

Ми всі залишилися без роботи. Ситуативно знаходимо. Сини ходять до сільгоспгосподарства, працюють. Нелегко, але потрібно виживати. 

Я сподіваюсь на краще. Думаю, що рашистів виженуть і ми відбудуємо наші будинки, повернемось на роботу. Буде тяжко, але крім нас це робити нікому. 

Я зверталася до психолога у Дніпрі. До того було зовсім кепсько. Після візитів до психолога мені покращало. 

Думаю, що Перемога буде за нами. По-іншому не має бути. Сподіваюсь, померти у спокої.