"Ми сиділи в погребі і боялись ворухнуться"

Як тисячі й мільйони українців, Оксана Шутенко до останнього не вірила у війну. Але після 24 лютого 2022 року її життя, як і життя мільйонів українців, пішло за іншим сценарієм. У пошуку безпечного куточку для доньки Ксенія виїхала у селище під Макаровим… За кілька днів ці місця перетворилися на один з епіцентрів боїв на Київщині…

Моя війна

Привіт! Мене звати Оксана Шутенко, я українка, мені 42 роки. Народилася і жила в прекрасному місті Києві в приватному секторі, неподалік від метро «Славутич», разом зі своєю донькою, Анастасією Чернятевич, їй 11 років.

Війна. Мені завжди не подобалось це слово. Не так слово, як те, що ховається за цими літерами.

З середини січня вже літали у повітрі тривожні думки:

– Буде?

– Та ні. Навіть якщо щось почнеться, то, скоріше за все, на Сході.

І дійсно, ситуація там загострилась. Я розказала доні, що може початися війна. Ми склали документи і разом збирали сумку з їжею (зараз, коли згадую її наповнення, то розумію – уявлення про те, що дійсно має там бути, було хибним).

На початку лютого градус тривоги збільшився. Я почала слухати різних експертів, і вже розуміла, що буде. На мій погляд, це мали бути бомбардування саме Києва.

18 лютого я зустріла на київському ЖД вокзалі родича (хлопчик 15 років з Донеччини). Зібрала доньку, і відвезла дітей до рідного брата, що живе у с.Липівка, біля Макарова.

Разом з родиною брата ми вирішили, що діти побудуть там, десь днів 5. Якщо все тихо, то я заберу дитину. Якщо щось почнеться, то приїду до них.

На родинній нараді ми обговорили думку про те, що, якщо все ж таки війна розпочнеться, то початок припаде на 23 лютого, бо тиран дуже поважає дати.

День 23 лютого минув спокійно, в мене було багато роботи. Я зателефонувала донці і сказала, що заберу її вже в суботу і ми поїмо суші.

Я лягла спати. Сон був тривожним. Я почала знову слухати експертів. О 4 ранку прослухала виступ Байдена, і вирішила трошки ще поспати. Але… Пролунали вибухи. Одразу в Фейсбуці сусіди почали запитувати: «Ви чули? Що це?»

Я подумала, що провокації. Написала брату. Вже через хвилин 10 з’явилося звернення очільника летовища «Бориспіль», в якому він розповів, що це – ракетні удари.

Зателефонував брат: «Збирайся!»

Дивно. Наче готувалась, однак була розгублена. Зробила каву. 10 хвилин не могла згадати, як вимкнути газовий котел. З’явилася тривога: треба швидко, щоб встигнути до дитини.

В мене у дворі два будинки. В одному живемо ми з донькою, а другий – в мене орендують інші люди. Цей будинок на палях. Там немає льоху. Я зателефонувала їм. Лишила ключі від нашого будинку, про всяк випадок, щоб люди могли, принаймні скористатися нашим льохом.

Дорога. Вона була довга. Багато людей покидали місто. У дорозі я читала новини. Читала вголос. Вони трошки знімали тривожність, бо були наповнені оптимізмом.

Макарів. Тут мене зустрів брат і ми приїхали у Липівку. Родина у брата досить велика. Він, дружина, троє дітей (Олександра – 12 років, Злата – 7 років, Софія – 2.5 роки), теща (Елла Валентинівна), тесть (Сергій Іванович), бабуся Тома, племінник з мамою з Донеччини (Діма та Ірина). Перший день тут було нормально. Вибухи лунали відносно далеко.

На другий день мені зателефонувала близька подруга і попросилась до нас. Вона їхала з двома дітьми. Ми зустріли її. Стало зрозуміло, що одного льоху нам замало. Ми вирішили, що будемо ходити до сусідки. Чітко розділились, хто де буде. Знесли в погреби ковдри й їжу.

На третій день пройшла інформація, що через нас їдуть рашиські танки.

Я, мабуть, на все життя запам’ятаю цей момент. Я годувала тварин, що в цей час були в сараї над погребом. Коли спускалась вниз, побачила танки. Справжні. Відчуття, наче це кіно.

Голова Макарова Вадим Токар сказав, що в селі їх чіпати не будуть. Їх «виводили» на 51-й кілометр траси і там «гостинно приймали». Було гучно.

В нас пропала електрика, Інтернет. Зв’язок був дуже поганий. Його, скоріш за все, глушили.

Наступна колона рашиської техніки, що їхала через нас, вирішила прямувати через так званий гольф-клуб. Наші приймали там їх ще більш «тепло». Скоріш за все, то вже були «Гради». Було гучно та страшно.

Що відчували ми? Відчуття одного дууууже довгого дня, який не закінчується.

Тому що всі дії спрямовані лише на те, щоб вижити. Вчасно сховати дітей в погріб. В погребі було холодно та сиро. Ковдри миттєво ставали вологими. Менші діти капризували, плакали. Ми всі намагалися їх заспокоїти. Говорили, що зараз вся країна виганяє ворогів, і ми всі маємо допомагати нашій армії. Їх, дітей, задача добре їсти і вчасно ховатись у погреб, щоб наші воїни могли спокійно працювати.

У брата був генератор, і у більш-менш тиху годину він включав його, щоб набрати води, зарядити телефони нам і сусідам.

Найемоційніших моментів було декілька:

1.     Коли в селі вже були рашисти і один з них позвав мене. Я та донька бігли від сусідки додому. Я не підійшла.

2.     Коли в селі було чутно вибухи і стрілянину. Ми сиділи в погребі і боялись ворухнуться.

3.     Коли по дорозі у погреб над головою просвистіла ракета.

З кожним днем було все гірше й гірше.

Першою прийняла рішення їхати моя подруга. Вона поїхала через селище Забуяння і повідомила, що там наші блокпости.

Слідом виїхали ми всі. Ми всі живі і не ушкоджені. Чекаємо і віримо у нашу ПЕРЕМОГУ.

Мріємо повернутись додому. Що я зроблю перше, коли повернуся додому?

Зараз мені здається, що обніму кожне деревце в своєму дворі. Наведу лад у будинку. Вип’ю кави зі своєї чашки)) А далі? Далі будемо всі працювати на відновлення нашої країни.

Слава Україні!