Мені 64 роки. У мене є син, донька та внук. Ми з міста Охтирка. На місяць виїжджали в селище Диканька Полтавської області. 

24 лютого у мого онука був день народження. Я збиралася допомагати доньці пекти пироги, але зателефонувала знайома і сказала, що почалася війна. Після цього я включила телевізор, впевнилася в тому, що це правда, і набрала доньку. Вона, як і я, не могла в це повірити. 

Ми сиділи у своєму холодному кам’яному підвалі. До нас попросилася сусідка з трьома дітьми, а також прийшла бабуся з онучкою, які також жили поряд. Вони ділилися своєю їжею, а ми – своєю. 

Коли посилилися обстріли, стало неможливо сидіти в підвалі. Не вистачало повітря, а на вулицю було страшно виходити. У сина цукровий діабет. Він потребував інсуліну й спеціального харчування. 

Та найбільше я боялася за внука. Особливо, коли у місті з’явилися перші загиблі. Після його слів: «Бабусю, ми помремо? Я хочу жити!» я відразу вирішила виїжджати. Ми поїхали шостого березня, а повернулися 16 квітня. 

Всі перехворіли. Я потрапила в лікарню відразу після приїзду. Син з донькою залишилися без роботи. Живемо на мою пенсію. Я постійно за заспокійливих. Від свого майбутнього вже нічого хорошого не чекаю. Головне, щоб у дітей все було добре.