Ми з Миколаївської області, Снігурівський район (зараз він Баштанський), село Афанасіївка. Нікуди не виїжджали, вісім місяців були в окупації. Із усією сім'єю сиділа дома. Працюю в медпункті на чверть ставки. 

Перша ніч наша була в підвалі. У нас тут було дуже гучно. Ми взагалі з підвалу не вилазили два місяці. Було страшно. Потім трошки звикли. Боялися, бо не очікували, що таке буде. Снаряд пролетів, упав поряд в озеро. Усе ж летіло над нашим селом, а де приземлиться – ми не знали, тому й ховалися в підвали. А потім уже сиділи в хаті. Думали: куди прилетить, туди й прилетить. 

Майже дев'ять місяців перебували в окупації. Були без світла, прали холодною водою. Добре, що свій колодязь у дворі. Ні газу не було, нічого. 

Лікарня працювала, а лікарі всі наші повиїжджали, російські тут були. І навіть привозили російські пігулки. 

Мені племінники скидали на картку гроші, я їздила в Херсон і переводила в готівку під 15%. Звикли до всього. Зараз почали гуманітарну допомогу давати, то трошки легше. Живу зі свекрухою, вона отримує пенсію. Добре, хоч карточки були пенсійні, бо «Укрпошта» до нас не їздила. Тяжко було. У нас тільки одна дорога була – на Херсон, а більше нікуди не виїдеш. 

Як вийшли з окупації, то забрала мене донька до себе в Білгород-Дністровський і поклала в лікарню, бо в мене мікроінсульт був. Пролікувалася півтора місяці й приїхала додому. Так і тримаємося, як можемо. 

Ми своєї сім'ї трималися, ото й була допомога.  Живі залишилися, і хата не зруйнована. Ми тільки й думали, щоб хату не розбило. Виїжджати не було з чим, у нас немає таких грошей. Я просто думала, що треба дитину довчити, поставити на ноги. 

Ми вдячні якійсь французькій організації, що нам виплатила грошову допомогу. Приємно, що хоч хтось про нас подумав. А востаннє Велика Британія виплатила нам. Гуманітарну допомогу від церкви нам привозять. 

Я б хотіла, щоб війна швидше скінчилася. Чекаємо на перемогу. Але ми знаємо, що швидко її не буде. 

Ми сиділи в окупації вісім місяців і бачили, що росіяни тут робили: поводилися, наче господарі. Та ми не переставали своїх чекати. І будемо все-таки вірити, що перемога за нами!

Коли настане перемога, я вивчу свою дитину, вона стане стоматологом – ото й буде моє майбутнє. І тоді я стану щасливою. Більше я нічого не хочу, тільки перемоги і миру, щоб люди перестали в погребах сидіти і жахатися цієї війни.