«Ми цілком відрізані від світу»

Була в нас дорога життя, яка пов’язувала нас з усім зовнішнім світом. Був зв’язок із Микитівкою, Горлівкою, з Донецьком, з Маріуполем. Це був головний південний хід на Ростов, на Кавказ. Потяги ходили. Цією дорогою їздили мої діти до школи, а зараз ми відрізані від світу цілком. До нас не ходить ніякий транспорт, до нас не ходять маршрутки. До нас не ходять електрички, тому що залізниця вся розібрана.

Усе життя я пропрацювала на залізниці, 32 роки. До приїзду сюди, в Диліївку, працювала в Костянтинівці. По станції «Костянтинівка» черговою по станції. Запропонували сюди йти начальником станції. І так я потрапила сюди, на Диліївку. Потрапила через квартиру. І ось із 1994-го року вже тут живемо.

Доки був мир, все було чудово. Тут народилося в нас ще двоє дітей, а разом у нас із чоловіком п’ятеро дітей.

Доки був мир, доки ходили електрички, доки функціонувала залізниця, життя було чудове. Повітря чисте, свіже. У будь-яку точку можна було виїхати. А з 2 травня 2014 року зв’язок із зовнішнім світом припинився. І ось ми тепер на цьому селищі забуті Богом і людьми. Навіть магазину в нас немає. Добираємося або пішки до найближчого магазину, це шість кілометрів, або влітку на велосипедах – усіма обхідними шляхами, балками, байраками. Ось так і виживаємо, як можемо.

У нас ще бабуся старенька, лежача. Вона ветеран праці, учасник війни. Хоча тут умов для старої хворої людини практично ніяких. Її повезти, припустимо, до лікарні немає можливості. Вдома я сама і фельдшер, і масажист, і перукар, і все в одній особі. Доводиться опановувати все, що тільки можна.

Морально дуже важко. Ти знаєш, що ти нікому практично не потрібен. Люди тут залишені, у нашому селищі, вони надані самі собі. Люди тут на виживанні. Нас нещасних тут 20 родин залишилося, і всі пенсіонери. Ми один одному намагаємося допомагати, один одного намагаємося підтримувати.

Дякуємо Рінату Леонідовичу, що дає нам матеріальну допомогу, продуктові набори. За це йому величезна подяка. А так наша влада... До нас навіть дорога взимку не прочищається, і люди виживають самі, хто як може.

Виживайте як хочете – ось це страшно. І немає ніякого просвіту, немає ніякої надії на краще. Уже не віриш... Думаєш, аби тільки діти якось влаштувалися в цьому житті, хоча б діти жили краще, а ми вже як-небудь і так доживемо. У краще вже не віриш, думаєш: тільки б не було війни, тільки аби був мир, і щоб не було війни. Тільки на це сподіваємося.