Тетяна з чоловіком виїхали з Гуляйполя до Запоріжжя, щоб діти могли продовжити навчання

Ми з Гуляйполя, зараз в Запоріжжі. Родина наша – я, чоловік і двоє дітей.

Коли почалась війна, ми не знали куди податись. За кордон їхати у нас коштів не було. Тож лишились вдома – сподівались, що якось обійдеться. Ми просиділи вдома у підвалі до 23 квітня. Ми в погребі коли сиділи, відчували, як земля двигтіла. Потім виходили і дивились, де влучання. Снаряди знов летіли – ми знов ховались у погреб.

Але ж дітям навчатись треба - у нас два випускники: дев’ятий та 11 клас. Нам сказали, що діти можуть довчитись у Запоріжжі, то ми зірвалися і виїхали. Їхали на евакуаційному автобусі. Туга була страшна: ми одним днем втратили все, що мали. Розселили нас в школі-інтернаті. Все було дуже добре організовано. Дівчата – молодці, ми їм вдячні. Діти довчилися, менша дитина вступила вчитися далі.

Коли ми були ще в Гуляйполі, мій брат загинув: їхав на велосипеді, і перед ним розірвався «Град».

Подія страшна. Ще й грошей на поховання ми не мали. Родичі, що змогли, зібрали, та й поховали. На цвинтарі обстріли свистіли. Ми й не знали, чи повернемось звідти живими. Страшно було.

Води не було, світла не було. Як темніло, було моторошно – адже не мирний час. Добре, що хоч газ був. Люди ходили містом, як зомбі. Нічого не працювало, все було пусте. Елементарних речей для особистої гігієни ніде взяти було. Ліків нам вистачало – давали гуманітарну допомогу.

Зараз ми у Запоріжжі орендуємо квартиру. Роботу знайти не можемо, отримуємо гуманітарну допомогу, щоб вижити. Це дуже боляче. Ми мали спокійне життя, добре заробляли, у нас все було, ми були впевнені у своєму майбутньому. А зараз ми просто виживаємо.