Я з Нестерянки Запорізької області. У мене дочка, син і онук. У сина своя сім’я, а я жила з дочкою і онуком. Там – жах, і до сих пір там таке. У нас там і дім розбили - не хочу про це згадувати. Ми спочатку виїхали в Токмак, а потім - у Запоріжжя, Червоний хрест нас вивіз.

Ні світла, ні води не було з першого дня, а потом і газу не стало. Ми в селі склали пічку і там готовили їсти собі. Ще вранці приготуємо собі, і то під бомбардуваннями, а ввечері - якийсь сухар, чай - і все.

Росіяни не випускали нас звідти, треба було записуватись. Дочка падала на коліна й умовляла, що бабусі погано – треба виїхати. 

Важко, що на кожному блокпості перевіряли документи, але нам пощастило, що обстрілів в дорозі не було.

Я не знаю, чи залишиться там ще щось, чи ні – те, що ми роками наживали. Приїхала у весняній куртці - і все. У мене ні обувачки, ні теплої одежі немає, треба все купляти. До сих пір ці труднощі, психіка нарушена. 

Я вже бачу сни, як я приїду і буду відбудовувати там все. Мені хочеться дуже додому.