Алишева Марія, 9 клас, Кловський ліцей № 77

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дончук Тетяна Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Це не просто цифра. Це тисяча днів болю, тисяча днів страху і водночас тисяча днів незламної боротьби. Моя війна розпочалася, коли мені було лише чотири рочки. Я була маленькою дитиною, що, немов паросток, намагалася проростати на каменистому ґрунті Донбасу, але той ґрунт був наскрізь пропалений вибухами й обстрілами.

Вибухи лунали, мов грім, що розривав спокій мого дитинства. У ці моменти ми з мамою та братом ховалися, батько закривав вікна шпалерами, немов ті тоненькі листки могли захистити нас від жаху за вікном.

Тоді я не розуміла, що відбувається. Моя мама готувала мені та братові скибки хліба зі шматочками масла, а за вікном, у цьому самому світі, гинули люди, руйнувалися будинки, тріщали стіни, знищувалася реальність.

Це було моє дитинство, це був мій початок війни.

З кожним днем війна підступала все ближче, мов темна хвиля, що нестримно затоплювала наш дім. Урешті-решт прийшов момент, коли батьки вирішили: ми більше не можемо тут залишатися. Я, мама й брат виїхали до Криму, а батько залишився допомагати людям.

Я довго вірила, що це все незабаром закінчиться, що жахливий сон розвіється, але війна лише набирала обертів, як снігова лавина.

Крим став для нас тимчасовим притулком, але й тут ми не знайшли спокою. Пізніше дорога привела до Києва — до нового початку, нових надій. Ми оселилися тут, я та мій братик пішли до Кловського ліцею, і на деякий час здавалось, що війна відійшла.

Але я помилялася…

24 лютого 2022 року. Ця дата закарбувалася у свідомості багатьох українців, як вогняний штамп на серці. Вибухи, сирени, паніка. Замість дитячих снів про майбутнє — крики про допомогу, замість планів на завтра — лише одне: як вижити сьогодні.

Але цього разу, маючи досвід минулих років, ми вирішили: тікати не будемо. Ми залишилися в Києві, але тепер вже не просто жити, а боротися.

Кожен день війни став для мене випробуванням. Я займалася розподілом хліба та інших продуктів для тих, хто не міг вийти з дому. Мені здавалося, що в ці моменти я не просто роздаю їжу — я віддаю частинку тепла, краплину надії, світло серед темряви.

Я бачила очі стареньких, у яких не було ні сил, ні здоров’я, але була невимовна вдячність за те, що хтось прийшов до них у цей темний час.

Кожен мій крок по вулицях Києва здавався подорожжю через війну — і водночас це була подорож до серця людяності, що живе навіть у найжорстокіші моменти історії.

1000 днів війни. Ці дні навчили мене бути сильною. Ми вчилися тримати спокій, коли все навколо руйнувалося.

Ми вчилися підтримувати одне одного, коли земля під ногами тряслася. Ми вчилися бути світлом для тих, хто загубився в темряві.

Сьогодні я знаю: війна — це не тільки кров і страх. Війна — це і про незламність.

Вона, як криця, загартовує душу. І навіть у найважчі моменти, коли здається, що більше немає сил, важливо пам’ятати: там, де є світло, завжди є надія. І це світло — у нас.