Поліщук Емілія, вчитель, КЗЗСО «Ліцей № 9 Хмельницької міської ради»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зима. Краплини мокрого снігу повільно спускаються по шибці й розтікаються маленькими калюжками на підвіконні. Сльоза за сльозою вимиває зі згорьованих сердець біль. У  душах темно. Уже майже 1000 днів холодом лютого 2024 дихає страшна війна в Україні.

Війна. Просто слово. П'ять літер. Але скільки асоціацій пробуджує воно! Біль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, ненависть і любов.

Сьогодні над Україною кружляють темні хмари лихоліття. На жаль, це не жахливий сон, а страшний період нашої історії. Про жахи війни в нас тепер щодня страшні новини: про зруйновані будинки, про загибель наших солдатів,  про обстріляні автобуси, смерть мирних жителів.

Нелегку професію учителя я вибрала за покликом серця, люблю свою справу. Завжди пам'ятала: для того, щоб навчити іншого, потрібно більше розуму, ніж для того, щоб навчитися самому.

Уже тисячу днів я вивчаю мову війни й намагаюся знайти правильні слова, щоб передати свої знання учням, дітям, які втратили найдорожче – радість зростати в мирній країні. У 21 столітті вони здобувають освіту в перервах між тривогами, поспішають до класів після бомбосховищ, щоб ще на крок наблизити перемогу.

Під час уроків ми не можемо не писати про мир мовою війни.

Оксиморон? Так. Але така рідна, солов'їна й милозвучна українська болить, бо нею оплакуюємо загиблих, вона потужна й магічна, бо нею молимося про повернення з пекла рідних, українською ми заспокоюємо дітей у бомбосховищах, намагаємося пояснити, як врятувати життя. Чи пишемо ми  про прекрасне під час війни? Як реагуємо на радісні події, коли поряд – страшні й болючі? Як ми підбираємо матеріал для читання, коли все, що оточує нас, усе, чим наповнене життя, просякнуте загрозою смерті?

Ці питання ще не мають відповідей. Ми вчимося перемагати свої страхи й крокуємо вперед.

Ми виборюємо життя, переконуємо себе, що завтра буде краще, лютий нарешті закінчиться – і настане весна. Ми, учителі, відчуваємо наразі найбільшу відповідальність за майбутнє. Ми говоримо про війну й солдатів, які боронять незалежність нашої держави для того, щоб життя продовжувалося, щоби світило сонце й сміялися діти у своїй рідній Україні!

Завиває за вікном вітер, прибиває до трави опале листя, стукає в шибки. Непривітна осінь зміниться вже третьою зимою. От і все, можна сказати, що ще один страшний рік прожито.

Роки війни не проходять мимо. Волосся сивіє набагато швидше, зморшки зручно влаштовуються на чолі. Час невпинно біжить, і зупинити його хоч на мить нікому не по силі. Усе перекрутиться, просіється крізь сито пам’яті, а на згадку залишиться тільки те, що найбільше хвилюватиме, болітиме.

Гірка пам'ять про війну ніколи не згасне в серцях дітей, які чули вибухи, бачили смерть, щоночі рятувалися в бомбосховищах.

Важкі від сліз повіки повільно падають додолу, відганяючи безсоння, а з ним і печаль. Завтра черговий урок української мови. Я маю допомогти своїм учням збагнути, що мова таки має значення. Нашу пам'ять про те, хто ми, чиї діти, нікому й ніколи не вбити, не знищити. Високо піднявши голову, я з гордістю промовляю щодня, що ми єдина країна, ми прагнемо миру, спокою, міцної та квітучої держави, чистого неба над головою.

Переконана, що невдовзі настане день – і це буде день нашої перемоги, назавжди закарбований у календарі!