До війни ми жили нормально. Зранку 24 лютого почули вибухи, по телевізору сказали, що розпочалася війна. Почали зачинятися магазини, банки, нам сказали: "Виїжджайте". Їхати було нікуди. 

У нас жили батьки за Лиманом, у селі Зарічному, у квітні ми виїхали туди. Через тиждень після того, як ми туди приїхали, зайшла росія. Нас окупували. Ми в окупації перебували шість місяців. 1 жовтня нас звільнили. І весь цей час ми були під обстрілами. Окупанти заходили - стріляли, наші звільняли - теж були обстріли. Ми весь час перебували під перехресним вогнем. Сиділи у підвалі. Ні вдень, ні вночі спокою не було. Ми практично з підвалу не виходили. 

Сусідці влетів снаряд у кухню. У нас розбило паркан, повибивало шибки. Потім був обстріл: побило дах у гаражі, двері повиривало, у хаті дірку пробило у стіні. 

На нашому кутку залишалося сім осіб. Всі інші повиїжджали. Я там не жив, особливо не спілкувався ні з ким. Картоплю ми садили під обстрілами, викопували теж під обстрілами. 

У сусідки була криниця, ходили туди по воду. Гроші ми ніде не могли зняти, росія прийшла - нам не платила. Місцевим заплатили за чотири місяці рублями, а нам сказали, що Краматорськ під Україною, тому платити вони нам не будуть. Ми жили без грошей. Довелося їздити за 55 км до Сватова. Там знімали гривні під тридцять відсотків. Жити ж потрібно було на щось. З гуманітарною допомогою погано було. За п'ять місяців окупації чотири рази була допомога. 

Навіть уже після звільнення були постійні обстріли. 21 жовтня ледве виїхали із Зарічного. За цей час жодного разу нам не привезли ні хліба, ні гуманітарної допомоги - нічого. 

Ми пройшли фільтрацію. Наш дім у Зарічному зайняли наші військові. 

Я б хотів, щоб війна уже сьогодні закінчилась.