Проживши місяць в окупації, жінка з дітьми виїхала звідти, бо її чоловік пішов боронити державу, і родина була у небезпеці

По війну я дізналася на роботі від трактористів, які вийшли в першу зміну о пів на п'яту ранку й чули вибухи на Мелітопольському аеродромі. Всіх одразу ж відправили з поля на базу та по домівках.

Ми трохи більше як місяць прожили на окупованій території. До нас вони спочатку не заходили. Ми - з Веселівської громади Мелітопольського району: з одного боку – Енергодар, а з іншого – Василівка, а ми - посередині, як всередині підкови. А вже в кінці березня окупанти все частіше почали навідуватися до голів громад, поліцейських, старост сіл, почали заповнювати собою цю пустоту. 

Як вивісили свою ганчірку на адміністрації, то залишатися моїй сім’ї ставало небезпечно, бо я депутат громади, а чоловік у перший день за власним бажанням пішов захищати державу.

Я забрала дітей і за три дні виїхала через Василівку на підконтрольну територію. 

Постійний страх – ось що було найбільш шокуючим, ще - відсутність зв’язку, інтернету, телебачення, тобто відчуття замкнутого простору. З магазинів у перший тиждень розкупили все: і що треба, і що ні. В перші дні була гостра нестача звичайного хліба. Мука в селі майже у всіх є, але, щоб спекти хліб, не було де купити дріжджі. Передавали їх гуманітарними коридорами. В нашій школі староста організувала випікання та продаж по списках - по пів хлібини на сім‘ю. Через два тижні відновили роботу місцеві пекарні, дефіциту більше не було. Але ціни сильно виросли на всі продукти.

Я з дітьми була разом. Чоловік отримав контузію на Донеччині й два місяці лікувався. Ми його провідували - хоч трохи провели час разом, а зараз він повернувся на фронт. 

Дома залишилися моя мама та свекруха. Вивезти їх поки не можу - вони бояться, що не переживуть черги в Василівці, бо на спеці по п'ять днів стояти здоров‘я нема.

Роботи в мене зараз немає. Я працювала агрономом у державному підприємстві: ми вирощували насіння зернових та олійних культур. Професію міняти не хочу, бо все життя на землі працювали. Зараз проїжджаю біля полів з ріпаком чи соняшником - душа аж радіє, і забуваю про всі негаразди.

Коли чоловік потрапив під мінометний обстріл і отримав контузію, декілька уламків застрягли в шоломі й у бронежилеті – ось вони є у мене. Та в машині після евакуації досі є ще кілька аркушів з надписом «ДІТИ».