Куций Матвій, 17 років, Донецький ліцей №2, с. Донець

Есе «ВОНА»

Ми часто заперечуємо те, у що не хочемо вірити… Тому, напевно, до сьогодні я не хочу визнати, що моє життя зруйнувала ВОНА.

Спекотний день 22 липня, менше ніж за місять у мене буде ювілей (як постійно повторювала бабуся) – цілих 10 років! Проте ВОНА була нахабною та несподіваною, поламавши найприємніші мрії про День народження та відправивши людей з автоматами й зенітками.

Усім навколо було легше вдавати, що нічого не відбувається, тому і влада, і місцеві ЗМІ стверджували, що жителям нічого не загрожує. Але коли почалося бомбардування навколо міста, мама вирішила поїхати до родичів в село.

ВОНА вже відчувала себе господинею. По дорогах були розставлені блокпости і ми були змушені об’їжджати по полях. Чи було страшно? Пам’ятаю, що на одному з блокпостів не міг відповісти, що в машині зі мною рідні мама й тато. А як інакше? ВОНА не одну людину змусила мовчати.

У родичів на Сумщині прожили до кінця жовтня. ВОНА розлучила мене з батьком, тому я дуже сумував. Матері не розказував, хотів бути сильним у 10 років. Тато не міг приїхати, бо на блокпостах ВОНА забирала всіх чоловіків у лави своїх посіпак.

На початку листопада ми повернулися додому, але Алчевськ став чужим та незрозумілим для мене. Я усвідомив, що ВОНА дуже сильна та зла, оскільки зуміла так кардинально змінити колись рідні для мене місця. Я заховав всі емоції та почав діяти як запрограмована машина.

Мама намагалася відтворити звичайний ритм нашого життя: сніданок, школа, уроки фортепіано, прогулянки, домашні завдання, сон. Ми всі ніби були акторами серіалу про щасливе життя у нещасному місці. Головне вдавати, що все гаразд…

Та ілюзію постійно руйнували звуки пострілів, вибухи гармат. ЇЇ присутність відчувалася всюди. «ВОНА, напевно, голодна» - подумав я, коли на полицях магазинів почали зникати мої улюблені солодощі.

Так тривало до кінця навчального року. Коли ВОНА своїм «гуп, гуп» власно крокувала по вулиці, половина людей і далі вдавали, що ЇЇ нема, а решта улесливо кланялася, боячись за життя своє та рідних. Ми вирішили покинути ЇЇ володіння і врешті-решт опинилися у невеликому селищі Донець в Харківській області.

З тих пір минуло сім років… Мені радісно, що ВОНА далеко, але дивує те, що і тут багато людей вдають, що ЇЇ немає. Та я розумію, що перемогти ЇЇ можна, коли вимовити ЇЇ справжнє ім’я, коли визнати, що ВОНА зруйнувала не одне життя, коли стати на боротьбу проти НЕЇ – проти ВІЙНИ.