Карбула Людмила, 15 років, Запорізька область, Пологівський район, с. Новоукраїнка

КЗ «Новоукраїнська гімназія», 9 клас, Більмацької селищної ради

Вчитель Воронько Лариса Леонідівна

2014 рік. Мені вісім років, я другокласниця, у мене щасливе дитинство і мирне життя, наповнене радощами. Але тією ранньою весною сталося щось незрозуміле і незвичайне. Почалась війна. Я нічого не розуміла, бо була ще зовсім маленькою. Бачила лише по телевізору танки та воєнну техніку.

Я продовжувала ходити до школи. До нас в клас прийшла нова дівчинка. Згодом виявилося, що вона переселенка. Ми з нею подружилися, адже розуміли, як важко знайти нових друзів та покинути рідний дім.

Одного дня був урок мистецтва. Ми малювали свою мрію. В класі була тиша, але її перебив якийсь гуркіт на вулиці. Ми всім класом вибігли і побачили колону танків. Хлопцям було цікаво, вони уважно дивилися, обговорювали побачене. А ми з дівчатами нічого не розуміли і почали розпитувати вчительку. Повернувшись у клас, Наталія Георгіївна почала розповідати, що зараз на сході почалась війна. Що війна – це жахливо… Відчуття були дивні, адже я маленька і нічого не розумію.

Було страшно, що війна неподалік від нас. Інколи я чула постріли, ми всі стали навіть звикати до них. Вулиці стали заповнені технікою і солдатами. Від цікавості було багато запитань, навіть просили фото на згадку. Враження були радісні і тривожні. Тривожні тому, що танк такий великий і страшний, а радісні тому, що ми під захистом військових, які розташувалися у нашому селі.

Ми жили далі, навчались, грали, зростали. Я підростала і бачила у новинах, скільки війна забирає життів, але вона триває ще й досі. Я сподіваюсь, що врешті все скінчиться і ми будемо жити в мирі та злагоді.