Овчарова Наталія, вчитель, Новенський заклад загальної середньої освіти Токмацької міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сумую часто і болить Душа,

Буває, що й Надія пропадає,

Десь зовсім поряд рідна є Краса,

За кілька кілометрів, і немає.

Її украли, вбили вороги,

Все знищили і Душу розтоптали,

Все рідне зруйнували –  дім, двори

Чим дорожили ми –  усе забрали.

Лиш в пам’яті зринають сад, село,

Весна навкруг, все знову розквітає,

Й повірити так важко, що тепер,

Там бур’яни з руїни проростають ...

Болить Душа... Цей біль неможливо описати, виплакати, передати. Його можна відчувати, як відчувають мільйони українців, у яких війна забрала малу батьківщину, місце, де народились, ходили до школи, закінчували вузи і повертались додому, щоб працювати в рідному селі чи місті, де одружувались, народжували дітей, чекали онуків. Жили звичайним  життям: святкували, мріяли, сподівались, любили і вірили, що все буде добре.

І це життя в один день було знищене, бо по ньому проїхали танками «асвабадители», які вирішили зі своїм «фюрером» нас «звільняти».

Спочатку ми не вірили, що це правда. Тільки були дуже здивовані: від чого можна «звільнити», заїхавши на територію незалежної держави (як у свій час фашисти) – на танках, з великою кількістю озброєних людей.

Потім почались обстріли з різних видів зброї по  наших селах і містах. Тотальне знищення цивільного населення продовжується до сьогодні.

Коли ми “прозріли” і усвідомили, що ці люди прийшли нас просто вбивати і все руйнувати, то почали залишати свої домівки і тікати від цього стада варварів, яких назвали «орками». Ми втікали з рідної землі наших батьків, отримавши статус ВПО або біженців.

Так ми назавжди перегорнули сторінку свого життя, яке було «до...».Тепер ми можемо гортати їх лише у спогадах, які викликають почуття радості крізь сльози.

Уже скоро буде 1000 днів страху і болю, життя в постійних тривогах під обстрілами шахедів, балістики, КАБів.

Як описати своє життя, що йде шляхом «нав’язаної війни»? Як передати розпач, ненависть, безсонні ночі, переживання за рідних і близьких, нічні дзвінки після кожного чергового обстрілу С-300 чи КАБів у Запоріжжі.  

«Як ви? Що у вас? Живі?» І щоразу молитись та полегшено видихати, коли чуєш у відповідь: «Живі. Усе добре».

Як можна забути миті, коли прийшла звістка, що твій дім став руїною, бо по ньому було три «прильоти», а колись квітуче, гарне рідне село стало пусткою, бо люди виїхали через постійні обстріли. Рідна школа, яку закінчила у свій час і яка була довгі роки твоїм другим домом, бо для вчителя це не місце роботи, а дім, майже згоріла?

Як бути і що робити мільйонам українців, у яких війна забрала все – дім, роботу, друзів, сусідів, рідних?

Що робити, коли вже не витримуєш постійних обстрілів і вимушений шукати порятунку у більш безпечних місцях України? І вчергове їдеш до когось із друзів, щоб перечекати і мрієш, щоб це пекло скоріш закінчилось.

Багато запитань, на які немає відповідей!

Живу Надією: що дочекаюсь світлого дня Перемоги, і ця ганебна, жорстока, кривава війна закінчиться. Молю Господа, щоб наші діти і онуки жили в безпеці, спокої і мирі . Щоб вони ніколи більше не переживали той страх і лихо, яке переживаємо ми зараз.

А ті, хто розв’язав цю страшну війну, будуть справедливо покарані. Вірю, що Україна стане сильною, самостійною і передовою країною. Та чи зникне біль Душі?

Та у Душі ще буде порожнеча,

Від всіх руїн і згарищ спроба втечі,

Та чи втечемо? Доля в нас така є:

Війна надвоє розділила час:

На «до» і «після», так вже відбулось

Був дім і сад, тепер цього немає...

Війна забрала все: поруйнувала,

Понищила село, родини роз’єднала.

Чи вернемось назад? Куди? Не знаєм.

Були ми як сім’я. Тепер її немає ...

Та прийде –  час відродиться село,

Знов біля школи зацвітуть каштани,

І діти радісні до школи прийдуть знов.

Загоються нанесені війною рани!