Юлія Станіславівна з жахом згадує події, пережиті в Енергодарі. На щастя, їй вдалося виїхати у безпечне місце, хоч дорога і була складною. Зараз жінка з нетерпінням чекає перемоги в Полтаві. Вона дуже хоче побачити рідних, які на даний момент знаходяться в окупації.

Я зараз внутрішньо переміщена особа, у мене на окупованій території залишилися рідні. Ми жили, як усі: працювали, мали якісь надбання, літали на відпочинок за кордон і в Україні, звісно - відпочивали. Зараз, коли починаєш все це пригадувати, здається, це було найкраще життя.

Ми з Енергодару. Але там було небезпечно залишатися. Коли ми виходили на мітинги, нас починали закидати гранатами, стріляти по ногах. Ми зрозуміли, що нічого не буде хорошого, тому вирішили виїжджати. Страшно було за дітей. Зник зв’язок, в аптеках не було ліків. Коли світ руйнується перед очима, то, звісно, починаєш замислюватися, що потрібно переїхати в безпечне місце. Тому зараз знаходимося на Полтавщині. Тут є рідні та знайомі чоловіка - вони нас запросили до себе.

Складно було виїжджати. Стояли в черзі в полі, їхали на свій страх і ризик. На блокпостах перевіряли. Страшно було, але що залишалося робити?

Найбільший шок пережили, коли стріляли по людях з автоматів, навіть коли ті йшли вже з мітингу. Стріляли вдогін по ногах і кидали гранати з газом.

Це дуже страшно, коли люди біжать, падають, хтось кричить, що його ранило, а їх там багато з автоматами, вони сміються - їм весело було. То після такого, звісно, було страшно залишатися.

Вони кричали, що нас визволяють, і одразу стріляли в людей. Стояла черга по хліб, і вони в цю чергу кидали гранати, а там діти були і старі люди.

Волонтери і рідні підтримують. Чоловікові друзі йому допомагають морально, і якщо він щось попросить. Допомагали нам ліки знайти. Такого, щоб хтось відвернувся, не було. Всі пропонують допомогу, всі це сприймають як спільну трагедію, ставляться добре, з розумінням.

Я лікар, у мене немає роботи, і я вже в такому віці, що мені важко її знайти. Ми чекаємо визволення, тому що все залишилося в рідному місті, і робота в тому числі.

Коли закінчиться війна, залежить від наших Збройних сил, тільки від наших хлопців, і, мабуть, від постачання озброєння. Ми чекали, думали, що до осені все скінчиться, але бачимо, що навряд чи. Тепер надіємося, що до весни. Я не експерт, не можу передбачити, але за усіма прогнозами чим більше буде озброєння, тим швидше буде перемога.

Я думаю, що ми переможемо. Тяжко буде відбудовуватися.

Головне – не в окупації, тому що вони нас не вважають за людей, ми для них – третьосортні. Тому, на мій погляд, хай буде важко, але без них.