Я спочатку не повірила, що розпочалася війна. Коли у кінці лютого по Краматорську влучила перша ракета, тоді вже ми зрозуміли, що це серйозно. Розбило будинок, крамницю, потім пішли школи. Тоді і вирішили виїжджати. Нам допомогли виїхати волонтери. Евакуацію організували син і невістка. 

Ми виїхали, тому що потрібно було рятувати онуків. У Краматорську і житлові будинки, і школи, й інститути порозбивали. Нічого живого там немає. Днями влучило у наше місто десять ракет. 

Нас вивезли до Полтави. Тут у нас ні знайомих, ні родичів немає. Ми мешкаємо в гуртожитку аграрного університету. 

Труднощі полягають у тому, що відсутнє тепло, дуже холодно. У нашому гуртожитку електрична плита. Світло вимикають часто, тому ні розігріти, ні приготувати щось нереально. 

Продукти і засоби гігієни нам завжди давали. З цим проблем не було. 

Дякувати Богу, наші квартири поки цілі. А що далі буде, невідомо. Люди повертаються у Краматорськ. Там запустили опалення у приватних будинках, а у багатоквартирних тепла поки немає. 

Діти залишились без роботи. Внуки займаються онлайн. 

Кінця війні не видно. Ракетні обстріли відбуваються ледь не щодня.