Я народилась і виросла в Маріуполі. Мала велику родину: чоловіка, двох діточок. Усе було гаразд аж до початку війни у 2014 році. Син у мене військовий. Він пішов в армію у 2012 році, відслужив, залишився і потрапив у елітні війська. Залишився служити у Києві. З початком російського вторгення пішов захищати нашу Україну. У 2015 році загинув. У нашому місті вшановували його пам'ять.
З початком війни ми, як родина військовослужбовця, побоялися залишатися у Маріуполі. У перший же день ми виїхали. Зараз живемо в Тернополі.
О другій ночі нашу Сартану почали бомбити. Наша донька була у місті і зателефонувала з новиною, що почалася війна. Вона запропонувала приїхати до них, щоб там перебути. О п'ятій ранку ми з чоловіком сіли в машину і під "Градами" виїхали в Маріуполь до доньки. Звідти вдалося виїхати у перший же день повномасштабної війни. Якраз бомбили наш аеропорт, і ми якось проскочили. Не стали чекати, щоб залишитися живими. Ми виїхали всією родиною: я з чоловіком, донька з зятем і онуками. Онучці щойно виповнився рік, ми побоялися.
До Тернополя ми добиралися три доби, Стільки аварій я за свій вік не бачила. На дорогах коївся хаос. В очах людей був жах.
Пізніше ми довідалися, що у нашому будинку в Сартані виламали двері, пограбували. Але хата стоїть - буде куди повертатися.
Дуже складно для психіки витримувати такий стрес. Ніколи не уявляла, що доведеться покинути рідні місця. У чому стояли, у тому й поїхали. Добре, що чоловік тут знайшов роботу.
Нам пощастило з гарними людьми, які дали нам прихисток у Тернополі. Ми жили два місяці у однієї жінки, у якої навіть не виникло жодного сумніву, щоб нас прийняти. Люди нас оточують добрі.
Потроху обживаємося. Купили речі. Дуже велику допомогу отримуємо від Ріната Ахметова. Часто ходимо у "ЯМаріуполь" у Тернополі, нам дуже подобається.
Великих труднощів немає. Я втратила сина - ось це труднощі. А так усе переживемо.
Хочеться щоб війна закінчилася якнайшвидше. Вірю, що Маріуполь повернеться додому. Сподіваємося, що все буде гаразд. Я налаштована оптимістично.