Людмила Іванівна мріє про день, коли зможе повернутись у Малу Білозірку

Мені 66 років, в мене є троє дітей, онуки. Наразі вони не зі мною, дехто з них поїхав в Польщу.

24 лютого я була в хаті, чула як літаки летіли над нею. Я думала, що дах знесе. Син пішов на роботу, а потім зателефонував мені, і сказав, що почалась війна. Ми жили в Малій Білозірці, це за Дніпрорудним. Наше село в окупації, тому ми потім виїхали у Запоріжжя. Зараз немає зв'язку з селом, тому я навіть не уявляю, що там робиться. В мене сваха залишилася там на господарстві, не поїхала з нами.

Ми три тижні були у Василівці, кожного дня їздили й стояли в черзі. Потім нам сказали, що можна виїхати через Михайлівку.

В Малій Білозірці спочатку аптеки були закриті, а потім росіяни почали свої ліки привозити, які коштували дуже великі гроші. 

Незвично жити у місті: ноги болять підійматись по сходах, адже зараз світло відключають, і ліфт не працює. Ми терпимо - може, дасть Бог і вернемося у своє село. 

Через війну я стикнулась з психологічними проблемами, п’ю таблетки. Коли починається сирена, то я не знаю куди себе діти. 

Я прошу Бога, щоб війна закінчилась швидше, щоб повернутися у свою домівку.