До війни я займалась садівництвом. З чоловіком садили овочі, фрукти, займались квітами. Тепер усе розбите. Нині перебуваємо у Запоріжжі, на квартирі. Діти за кордоном. 

Перший день повномасштабної війни - це був якийсь жах. Я не могла повірити, що росіяни могли напасти на нас, аж поки не побачила це на власні очі. Була паніка. 

Через кілька днів приїхала донька. У неї розбомбили квартиру, вона перебувала під завалами. Ледь чеченці не вбили у підвалі. 

Кілька днів я не могла до тями прийти. А потім напилася таблеток, і ми почали думати, як далі діяти. Я думала, окупанти до нас не дійдуть, але майже дійшли. 

Ми перебували в Оріхові до кінця листопада 2022 року. Нам там дуже добре надавали гуманітарну допомогу. Виїхали, коли нас дуже сильно обстріляли - було 326 ударів за добу. Ми все покинули і поїхали. 

З евакуацією не було труднощів. Ми виїхали власним автомобілем. Наші земляки нам знайшли квартиру - ми приїхали вже на місце. 

Тут, у Запоріжжі, нам вистачає всього. Гуманітарну допомогу ми отримуємо. Квартира недешева, але потрібно далі жити. 

Приємно, коли наші військові звільняють наші території, зокрема Роботине. Приємно було, коли сват приїхав з фронту, відвідав нас.

Ми припинили спілкуватися з братами і сестрами, які живуть в росії. У них одна риторика: "Потерпіть, ми вас визволимо". 

Долати стрес допомагає валер'янка. Вишивати почала, в'язати. Щоб відволікатися, не думати про погане. 

Я бачу нашу Україну процвітаючою і відбудованою. Дуже хочу, щоб наш рідний Оріхів відбудували. У нас було таке прекрасне місто. Дуже сподіваюсь, що його вдасться відновити, які і всі інші зруйновані міста.