Я жила в місті Гуляйполе, працювала в школі. Мені 39 років, одружена, є діти. Мені мама зателефонувала і сказала, що почалася війна.

Одразу неважко було виїхати: сіли в свою машину та й поїхали. Але там залишилася наша квартира, і все там залишилося. От це важко, звісно. Ми виїжджали туди де є родичі, у яких можна зупинитися. Зараз у нас все життя - труднощі.

Допомога була в Запоріжжі. Багато гуманітарної допомоги було - то не можу сказати, щоб нам критично чогось не вистачало.

Мене вражає те, що і до сих пір допомагають, і програми гуманітарної допомоги функціонують досі.

На мою родину війна по-різному вплинула. У когось дім розбомбили. Найважче - це дізнатися, що залишився без житла. Без квартири. Без дому. Війна ще ж не закінчилася - і люди ще у підвішеному стані.

Я доволі спокійно все сприймаю, і реально все розумію: потрібно далі жити. А є знайомі, яким дуже важко і, мабуть, потрібна допомога психолога.

У мене з’явилось переосмислення того, що не потрібно прив’язуватися до матеріального.