Наша родина - це я, чоловік і двоє діточок. Одному п'ять років, іншому десять було на початку війни. Було дуже страшно і в Маріуполі, і страшно було виїжджати. Довго ми були в підвалі, не піднімалися додому два тижні. Ми були без води, їжі було дуже мало.

Прокинулися ми від вибухів у перший день війни. Звісно, що ми всі залишилися вдома і відразу почали збирати документи, гроші і теплі речі, тому що зима була. Ми не очікували, що все так буде. 24 лютого ми не намагалися кудись поїхати - думали, що все владнається. 

Ми намагалися виїхати 26 лютого, але у нас не вийшло, і ми повернулися додому. Спускалися у підвал, коли були повітряні тривоги, тоді ще був мобільний зв'язок. Ночували ще вдома. А 3 березня ми переїхали до підвалу і майже не піднімалися в квартиру. 

6 березня чоловік пішов у квартиру на п'ятий поверх п'ятиповерхівки і сказав, що там уже немає чого брати. У нашу квартиру влучило, тільки небо видно. 

Ми залишалися в підвалі, на вулицю виходили сніг збирати, їжу готувати. А потім був авіаудар, влучили у склад якогось магазину. Чоловік побіг туди і приніс дві пляшки води й апельсин. А так - харчувалися тим, що брали з квартири: якісь каші. У першу чергу ми намагалися годувати дітей, а ми самі раз на день щось перехвачували. 

З нами були сусіди, у них була машина - вони намагалися виїхати два рази. Один раз поїхали - їх не пропустили, інший раз поїхали - їм прострелили колеса і не випустили з міста. Ми з ними разом були до 16 березня у підвалі. А 16 березня проїжджав повз нас чоловік на "газелі", а у нас були написи на підвалі і під'їзді, що там діти, люди, і він просто зупинився, зазирнув до нас підвал і сказав: "Їду з Маріуполя". А тоді дуже стріляли - у нас було дві хвилини, і ми, в чому були, у тому й поїхали. 

У цю "газель" нас забилося 26 осіб. Тільки рушили від під'їзду - нас так небезпечно похитнуло, тому що поруч з "газеллю" прилетіла бомба. Їхали і молилися всі. 

Доїхали до Урзуфа, й там вже трохи видихнули. А звідти ми намагалися виїхати два рази. Один раз доїхали до Василівки, нас військові далі не пропустили. А другий раз доїхали до Токмака. Там сказали, що йдуть бої, розвертайтеся. А за третім разом ми спочатку доїхали до Бердянська, а там була організована евакуація - багато автобусів стояло. 

Їхати було дуже страшно. У нас на одному блокпості забрали документи. У сина мого була розбита і зашита голова, він захотів в туалет на блокпості. Я підійшла до рашистського військового і попросила зводити його до туалету, а він мені сказав: "Твої документи в мене, я зараз згвалтую твого сина, а потім веди його, куди хочеш". Це було дуже страшно, бо у нього була зброя. Може, це такі жарти у них були, але нас пропустили і ми поїхали далі. 

Зараз ми у Кропивницькому. Винайняли тут квартиру, старший син навчається дистанційно, молодшого щойно віддала в садочок, він був дуже переляканий, все літо ми їздили до психолога кілька разів на тиждень. Він дуже плакав і дуже кричав ночами. Мене нікуди не відпускав від себе, навіть вдень при світлі. 

Я думаю, що на Новий рік вся Україна загадувала одне бажання. Ми дуже віримо в наших захисників і дуже хочемо, щоб війна закінчилась якнайшвидше.