24 лютого ми були вдома, нікуди не виїжджали. Обстріли Гуляйполя почалися четвертого березня. Кожен день ми бігали в погріб. Не було світла, не стало води. Газ був. Криниця вдома є, але ж ми цивілізовані люди: звикли, що кнопку натиснув, кран відкрутив – усе працює, вода біжить. 

Оскільки ми жили в приватному секторі, мали своє господарство, то з продуктами проблем не виникало. Але у сина інвалідність третьої групи, з ним треба було їздити до лікарні в Запоріжжя. Йому 21 рік, але він інвалід дитинства. Тому проблем вистачало.

Тяжко було від того, що до нашого Гуляйполя прийшла війна, принесла руйнування.

Нам було дуже важко під обстрілами. Якось ми з дружиною й сином просиділи в погребі шість годин. Було близько 130 прильотів: «Гради», міномети, арта. Після цього вирішили поїхати з міста, бо наше життя дорожче. 

14 березня вирушили до Запоріжжя. Взяли документи, ліки, трошки поїсти, сіли у свою машину та й рушили. Виїжджали через Покровку, тому коли залишили Гуляйполе, було спокійно: туди ще не діставало. Брат зі своєю дружиною залишився в Гуляйполі, наглядає за своїм господарством і нашим.

Роботи тут у мене немає. Але ми періодично їздимо до Гуляйполя, пораємося по господарству і брату допомагаємо. Якось прожили там три тижні. Обстріли тривали, але ми вже звикли. Хоча все одно трохи страшно.

Війна ця дуже довго буде йти, така моя думка. А майбутнє… Та яке майбутнє в людей, у яких розбиті будинки?