Албатов Ренат, Барвінківський ліцей №2, місто Барвінкове

Есе «Один день»

Якби мене в дитинстві запитали, яке слово найстрашніше, не впевнений, як відповів би. Може, темрява, павуки, гадюки… А ось з липня 2014 знаю точно: ВІЙНА!

Вона вкралася в життя нашої родини, як і багатьох інших, несподівано, підло. Спочатку з розмов на вулицях, у магазинах, з екранів телевізорів, з соціальних мереж, зі слова «сепаратисти», із тривожних частих дзвінків бабусь та дідусів, родичів, знайомих…

А потім був найстрашніший вечір, про який і зараз боюся згадувати. Я повернувся з гостей: був у дідуся Валентина та бабусі Лариси, що жили неподалік від нашої вулиці Безсонного, погрався з молодшою сестричкою Кірою, якій на той час тільки-но виповнився рік. Прийшов з роботи тато. Разом повечеряли, займались якимись щоденними хатніми справами.

І раптом – ракетно-мінометний обстріл! Горлівка здригнулася, запалала!  

Батьки швидко скрізь вимкнули світло, схопили нас, завели у ванну кімнату, поклали на підлогу. Самі впали поруч, закриваючи власним тілом. Мама міцно притискала до себе, затуляла нам з Кірою вуха і все повторювала: «Боже… Боже… Боже… Скоро… скоро усе закінчиться…». Та обстріл, здавалося, тривав вічність.

Я зараз пишу про той вечір, а сам відчуваю холодні мамині долоні на своєму обличчі. І чую її шепіт-молитву…

Вранці ми побачили, що в дев’ятиповерховий будинок, котрий знаходився метрів за 500 від нашого, влучив снаряд і вигоріли квартири від сьомого до дев’ятого поверху. Говорили, що там були вбиті та поранені…

У рідній Горлівській загальноосвітній школі І – ІІІ ступенів №41, до якої 1 вересня я з друзями-однокласниками Ванею і Вадимом так радо поспішав, вибуховими хвилями вибило вікна. Будівля враз перестала бути острівцем дзвінкого дитячого галасу, безтурботності, позитиву.

Ми витримали два місяці аду!

Два довгих, жахливих місяці під обстрілами. Щоразу ховалися у ванній, де здавалося безпечніше, бо не було вікон. Дорослі забороняли дітям виходити на вулицю.

А нам було так страшно, що навіть не згадували, що літо, канікули, сонечко, друзі, морозиво, футбол, велосипеди… Що можна днями гасати на подвір’ї, забувши про їжу. Мирне, спокійне життя настільки віддалилося, що вже здавалося нереальним.

З квартири намагалися без особливої потреби не виходити. Якщо щось було вкрай необхідне, то йшов тато або мама. А ми, залишаючись вдома, найбільше чекали, коли у замку повернеться ключ… Це означало, що все нормально, усі живі-здорові…

Мої бабуся Лариса і дідусь Валентин, на той час уже пенсіонери, мешкали у будинку на 7 поверсі, тому залишатися під час обстрілу в квартирі боялися. У них у коридорі стояла невеличка сумка з документами, ліками та водичкою. Поруч лежали плед і подушка.

Коли починалися перші вибухи...

Коли «Гради» поливали місто смертоносним вогнем, рідні бігли до підвалу. Там, у суцільній темряві і страху, вони провели не одну годину божевільного жахіття…

Було страшно… Я бачив, як тихенько, безпорадно плаче мама, який стурбований, розгублений тато. Чув уривки телефонних розмов з бабусею Ірою та дідусем Володимиром, котрі щоразу переконували, що так ризикувати, маючи на руках двох малолітніх дітей, не можна.

Наприкінці серпня відбулася сімейна рада, де вирішили: повертаємося до рідних у Барвінкове. Виждали день, коли більш-менш було тихо, не так стріляли. Зранку завантажили у наш легковий автомобіль найнеобхідніше: документи, їжу, щось із одягу. А я все хвилювався, щоб не забули мій улюблений конструктор «Лего»…

Тут, у мирному Барвінковому, заново вчився бути дитиною. Довго не міг спокійно спати, здригався навіть від найменшого різкого звуку. Не хотів виходити гратися на подвір’я. Дуже тривожився за бабусю та дідуся, котрі тоді залишилися у Горлівці і, до речі,  проживають там донині…

Пройшов час. Намагаюся зайвий раз не згадувати про ті страшні події, проте це не значить, що я про них забув зовсім. Подорослішавши, щось краще зрозумів, щось переосмислив. А ще міцно закарбував для себе назавжди: мої діти ніколи не лежатимуть у рідному домі на підлозі і не затулятимуть від жаху вуха, щоб не чути вибухів!