Я проживала в Мар'їнці, а зараз живу за вісім кілометрів від неї, у Максимільянівці. Я родом звідси, живу у сестри. Ми виїжджали в ніч з 11 на 12 липня 2014 року. Одна дочка живе у Кураховому, бо там робота, а друга знімає будинок тут.

До війни я працювала у школі-інтернаті; коли трапилися обстріли, ми вночі вивозили дітей, приїхали з ними до моєї сестри. Я медпрацівник, при інтернаті ми мали квартиру і ми там жили.

Того вечора, 11 липня, ми стояли у дворі і дивилися, як летять кулі, чули їхній свист. А потім швидко побігли до сусідки і сиділи разом із нею у підвалі. Десь о пів на другу ночі діти сказали: «Мамо, будемо їхати».

Ми не могли проїхати до Максимільянівки, нас не пропустили. Ми поїхали на Петрівку [Петровський район Донецька] і перебували там до обіду наступного дня, і лише 12 числа змогли поїхати. Вже було вільно та спокійно, нас ніхто не затримував.

Нині до нашої квартири у Мар'їнці не пускають. Востаннє ми були вдома у вересні 2015 року, взяли щось із речей. Війна вплинула нашу можливість вільно пересуватися. Я можу поїхати до Мар'їнки, там похований чоловік, але додому потрапити не можу. Мені хотілося б забути, коли сиділи у підвалі. У Максимільянівці ми теж ховалися у 2015 році.

Коли ми переїхали, отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Нам давали продуктові набори і вони добре допомагали сім'ї.

Мрію, щоби все закінчилося, дуже хочу потрапити додому.