Молода жінка з міста Марії розповіла свою історію виживання у зруйнованому місті в нелюдських умовах війни.

Маріуполь. 5 ранку. Мій вихідній на головній пошті країни. Я прокинулася від дзвінка спільного з хлопцем друга, з Києва. Почалася війна. Крізь дощ була чутна повітряна тривога та вибухи на околицях міста.

Ми виживали, як і переважна більшість маріупольців. Нестача їжі вирішувалася тим, що ми все перевезли в одне місце. Дім батьків хлопця був імпровізованою станцією безпеки. Нас було 5 та кіт. Коли їжі ставало менше, приїздили військові та поліція, відкривали склади, що були недалеко. Щось роздавали виключно жінкам, щось давали всім. Крупи, сіль, цукор, заморожена риба навіть попадалася. Потім ми мінялися з сусідами різними ресурсами.

Воду набирали в джерелі, яке було не далеко. Нам з водою, можна сказати, пощастило: 15 хвилин – і ми на місці. Під обстрілами, звісно, один похід міг затягнутися і на кілька годин. Останній зайняв у нас 4,5 години через постійно авіаудари.

Технічна вода була зі всього. Часом нам допомагала природа. Було холодно дуже, але був сніг, а це вода.

Серед всіх ліхтариків був один, що заряджався від сонця. Все інше, звісно, було без зарядки. Мені пощастило зарядити телефон на 20% в одному зі сховищ недалеко, коли принесла діткам книжки та розмальовки. Так я через деякий час отримала зв’язок з мамою, котра була в Луганській області. Ми не говорили 10 днів і це було для неї дуже важко, адже вона бачила наш Маріуполь по телевізору, а ми лише чули на старому радіо, яке ледь не було на останньому подиху.

Найбільшими труднощами було прийняти рішення та виїхати. Покинути улюблене місто, дім, тепло, спогади, покинути свій затишок та частинку себе.

Наразі ми евакуювалися в місто Львів. Сюди ж приїхала моя мама з чоловіком з Лисичанська. В них ще була можливість виїхати потягом.

В один з днів я отримала дзвінок з окупованого Маріуполя від кращого друга. Я дізналася, що вони з родиною живі. Через довгу дорогу і багато складнощів він сам добрався до Львова і ми зустрілися. Це зворушило до сліз!

До 24 лютого я працювала в «Укрпошті». Наразі я звільнилася через велику різницю менталітету. Наразі розглядаю можливості працевлаштуватися за освітою (соціальний працівник), бо бачу в цьому потребу. Або мрію відкрити свій бізнес.

Досі ношу із собою ключі від квартири, уламки першої ракети, котра впала на Маріуполь в 500 метрах від будинку, та  гільзу від перепалок на вулицях…