Крилова Софія, 15 років, учениця 10 класу приватної загальноосвітньої школи "Primus Inter Pares School", м.Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Данилюк Юлія Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна. Найстрашніший сон. Українська реальність. Подія, яка залишила відбиток на кожному українцеві, кожній українці та просто небайдужій людині. Ця війна назавжди змінила наше життя. Вона прийшла до нас, як лис за куркою, поки ми всі спали. Хотіла застати нас зненацька, але ми втримались. Витримала наша держава - мужня та незламна. Прагнучи зламати нас - зробила тільки сильніше, даючи нам сили та бажання йти вперед. Український народ об‘єднався як ніколи раніше, маючи одну спільну мету.

Коли почалась війна, я була у своєму рідному місті - Дніпро, яке не одноразово потрапляло під обстріли ворожих ракет. 24 лютого, ранок, дзвінок. Дзвонив мамин брат. «Почалась війна». Київ - звідки він родом, почали обстрілювати одне з перших. Цей дзвінок, я не забуду ніколи. Як далі? Що робити? Куди йти? В голові одне - нікуди. Це складно прийняти мені, у якої був час оговтатись та зрозуміти, що відбувається, а як же Харків, Маріуполь, Київ? Розумію тільки те, що треба жити далі. Звісно, я можу поїхати у Польщу чи інші країни, які з радістю приймають переселенців, але як? Навіщо? В мене є дім, так, у країні, в якій війна, це небезпечно, ти ніколи не зможеш сказати, що буде завтра. Проте, якась сила, що діє на мене, нібито натякає, що треба залишитись.

Ми тут, ми допомагаємо всім, на що нам вистачає сил. Кожен українець віддає все, що може: їжа, одяг, притулок для переселенців, фізична праця. З перших днів війни моя сім’я організувала благодійний фонд, який збирає гуманітарні пакети для жителів з тимчасово окупованих територій.

Я з моїм молодшим братом, який разом з батьками вимушено покинув своє рідне село в Миколаївській області, через численні обстріли, збирали гуманітарні пакети та відвозили їх у пункт передачі. У ті моменти було складно, нас так мало, а допомоги треба багато.

Місяць за місяцем, та ми прийняли такий спосіб життя - подумала я.

Прийшло повідомлення, про повітряну тривогу, ще одне…вже, мабуть, десяте за день. Перші дні ми постійно ходили у сховище. Ніч, день, дощ, холод - ми йдемо, я думаю, всі розуміють, що це не найприємніше. Через деякий час, ти звикаєш до таких повідомлень і починаєш сприймати це, як щоденну рутину, як нормальний ритм життя. У сховище ходиш, тільки коли «прилетить», а звук пролітаючого над головою винищувача, вже перетворився на щось буденне, звичне, на жаль.. Так ось,

це було 15 липня, перший наймасштабніший обстріл Дніпра. Було страшно. Снаряди детонували всю ніч.

Ті самі відчуття, як в лютому, змінилось одне, це надало нам всім ще більше сил та бажання, працювати на користь наших захисників. 

Почалась школа, мабуть, це був найкращий день за весь час війни, я одна з небагатьох хто має можливість ходити до школи і отримувати освіту у нашому місті. 1 вересня - найочікуваніший день для мене за всі 10 років мого навчання, сьогодні я зустрінусь зі своїми однолітками, поспілкуюсь із вчителями, але розуміння, що як раніше вже не буде - засмучувало. 

Вже пройшло майже два місяці, з початку навчального року.

Ми всі намагаємось підтримувати наших солдатів, тепер у школі. Я зв’язалась із організаторами фонду «Вчитель йде до ЗСУ» та організувала збір коштів у нашій школі. Загалом ми змогли зібрати майже 10 тисяч гривень, що пішли на ліки пораненим.

Ми ходимо у лікарні, щоб поспілкуватись з бійцями, та передати подарунки, а як інакше? Завдяки цим людям, ми все ще маємо змогу ходити у школу, працювати, та просто жити.

Зараз, можу сказати тільки одне, мир згодом буде панувати не тільки в Україні, яка вистоїть, адже ми вже перемогли, показали на що здатний наш народ. Але й мир запанує в кожному серці українця.