І до війни, і у війну тут мешкала, у селищі Миронівському. Вже багато років. Діти у мене тут виросли.

Чоловік мій водієм все життя пропрацював. А потім потрапив під скорочення і пішов до садка дитячим сторожем. І там бандити напали на нього, сильно побили. Він довго лікувався, потім втратив пам'ять, пішов із дому і зник безвісти. Я залишилась одна. Це було ще до війни, 2004-го чи 2005 року. Загубився – шукали, у розшук подавала, та так і не знайшли. Бандитів посадили.

Коли почали сильно бомбити, ми в підвалі ховалися. Потім я поїхала до Артемівська, потім взагалі виїхала, дев'ять місяців жила за межами України. Потім повернулась. У будинку вікна було вибито, все вставляла. Зараз живу сама... Тяжкий стан, але, напевно, у всіх так, не тільки в мене.

Ми й зараз почуваємось дуже насторожено, сидимо, як на пороховій бочці. Про все б забути і жити, як раніше. Найголовніше – щоб знову був мир.