Окупація Херсона почалася зі стрілянини та пустих вулиць. Марії вдалося виїхати з міста, яке перетворилося на блокадне та пусте.

У всіх українців життя розділилося на «до» і «після». Коли дивлюсь фото життя до війни, то інколи хочеться повернутися в ті часи, коли грала в театрі, подорожувала Україною, і за кордоном, їздила до родичів у гості. Працювала у лікарні, навчалася в університеті, брала участь у громадських проєктах. Найчастіше, звісно, згадую репетиції в театрі, виступи, підготовку до нових проєктів.

В перший день війни я повірити не могла, що вона почалася. Дізналася про це з відео в соцмережах, коли почали бомбити аеропорт у Чорнобаївці.

Довелося пережити те, що працювала у лікарні і постійно чула вибухи. Було таке враження, що вікна повилітають. А коли не ходила на роботу, стояла на морозі у чергах до банкомата або у магазин за продуктами.

В середині квітня я вирішила їхати до Києва, до родичів, де зараз поки що живу. Їхати мені треба було з Херсона о 4 годині ранку. Я збиралася і плакала, їхала в машині й плакала. Коли їхали в поїзді з Одеси, теж не могла заспокоїтися.

Я адаптувалася у Києві, намагаюсь знайти роботу. Сподіваюся ще поїхати за кордон і написати свою історію про перебування мене, біженки, в чужій країні.

Я отримувала гуманітарну допомогу як внутрішньо переміщена особа. Гуманітарна допомога була у вигляді продуктів і одягу.

Хочу ще раз нагадати те, що пережила в перший день, коли до нашого Херсона прийшли окупанти.

Зранку, як завжди, я прийшла на роботу в лікарню, де я працювала медсестрою. Ми з колегою зробили всі завдання, аж раптом почули від начальства, що рашисти ходять по подвір'ї лікарні. Ми швидко взяли ключі від всіх дверей, щоб їх позачиняти. Потім стали чути вибух за вибухом не тільки в Чорнобаївці, а й у Херсоні.

Тим, хто працює вдень, дозволили раніше йти додому. Ми йшли додому компанією, було не так страшно йти вулицями під свист куль і гучний лай собак. 

Було таке враження, що сам ненароком потрапиш під кулю. Коли доходили до вулиці, по якій їздять тролейбуси, я сподівалася, що зараз поїду тролейбусом додому, але вони вже не ходили. Замість них тією вулицею їхали танки.

Всі колеги пішли по домівках, а я мусила йти одна через залізничний міст, і далі йти три кілометри до найближчої вулиці. Коли дійшла до жилих домівок, почула звук сирени і підійшла до під'їзду, біля якого стояли люди. Я хотіла попроситися пересидіти у бомбосховищі. Через деякий час йшла далі сама додому не тією вулицею, де стояли вороги і стріляли в спини звичайним людям.

Через деякий час я дізналася, що стріляли в багатоповерхівки, було вбито багато цивільних людей на вулиці. Після цього я думала про те, якби мені подзвонили і сказали не йти на роботу... Наступного дня я туди не пішла, а тільки оформила вимушену відпустку.