Ми зі Снігурівки Миколаївської області. Це Баштанський район. Приблизно о 04:30 ранку я прокинулася від якогось гулу. Сказала чоловікові, а він відповів, що то мені щось ввижається. А потім ввімкнули новини і дізналися, що почалася війна.

Були в окупації дев'ять місяців. Мене все шокувало. Я не виходила з дому, бо в мене паніка була. Не могла навіть документи оркам показувати, бо руки тряслися. І в магазин не виходила. 

Рашисти прийшли в хату, все роздивлялися, перевіряли. До сина причепилися - питали, де його друзі. Я більше хвилювалась не за себе, а за дітей. Менша донька плакала. Постійно були обстріли, а рашисти нам казали, що то наші стріляють. Я їм говорила, що ми їх не гукали сюди, а вони казали: «Не надо было ходить на Майдан». Я їм доводила, що це наша країна й ми самі розберемося, куди нам ходити, але вони нас не чули. 

Окупанти що хотіли, те й робили. Машини забирали. Ми з чоловіком навіть колеса зі своєї зняли, наче вона несправна. Не забрали, слава Богу. Зате позабирали все інше, тепер заново все наживати треба. Ноутбуки гребли, що бачили – усе виносили. 

Не знаю, звідки вони такі дикі прийшли. Питали, навіщо нам два туалети: на вулиці і в хаті. «А зачем вам теплая вода?» – навіть таке запитували. Усе покрали в нас. Тепер ноутбук треба дитині купляти для навчання.

А телефони наші викинули, коли ми в черзі на Запоріжжя стояли шість діб. На землі спали, боялися, щоб нас танки не переїхали, а діти в машині були. Знущалися над людьми. Там і помирали в тій черзі... Добре, що місцеві приходили і приносили поїсти та попити дітям. 

Перевіряли нас, машину повністю оглядали, викидали речі, телефони. Грошей багато не можна було брати, тільки 10 тисяч. А далі – «сіра зона». Ми всякого набачилися. А потім, слава Богу, зустріли наші. Нас супроводжували до центру запорізького й розселяли. Ми потрапили в садочок. А батьки не захотіли їхати. Тяжко їм було. 

Зараз ми вже повернулися додому. Треба було відбудовувати. І з роботи подзвонили, що слід вертатися. Дім є дім. Удома краще. Але на Великдень знову нас бомбили ракетами С-300. Дуже чутно було. 

Ми сиділи по підвалах, боялися. Менша дитина почала нервуватися, гризти нігті до крові. До психолога водимо. 

Я пішла в магазин. Повертаюся, а син мені каже: «Мамо, ти бачила новини?» А в мене вже така апатія була, що нічого не хотілося. І тут син сказав, що Снігурівку звільнили. Відразу не повірилося. А потім побачила відео й переконалася, що це правда. А згодом батьки подзвонили, сказали, що наші хлопці в місто зайшли. 

Хотілося б, щоб скоріше війна закінчилась. Люди вже виснажені. Коли бачиш сповіщення про тривогу – думаєш, бігти в підвал чи лишатися вдома. Дітей шкода. Хочу, щоб було все добре в наших дітей, щоб було в них майбутнє, щоб вони навчалися та спали спокійно у своїх ліжках.