З наступом відносної тиші після 2014-2015 року ми з сином повернулися додому. Пішли у садочок, я потрохи потихеньку стала працювати над створенням власної справи. Синочок у 2021 році пішов у перший клас. Все налагодилося. Я все ж таки змогла і відкрила невелику майстерню по виготовленню виробів із фанери, купила лазерний верстат і майже закінчила ремонт приміщення (це був гараж вдома у бабусі) та як раз у січні 2022 вже встановлювали невелику буржуйку для опалення, а у лютому сталося те, що сталося. 

І гараж, і верстат постраждали від снаряду. Все зруйновано. 

Довелося жити у підвалі деякий час. Потім перемістились у місто Камʼянське, зараз тут мешкаємо. Ми витрачаємо стільки грошей на зйомне приміщення для житла, і взагалі. Не вистачає на життя нормальне, хоча б таке, як було до війни.

24 лютого ми збиралися до школи, вірніше я прокинулася робити сніданок, а Васько не вщухав. Все дзилинькав. Я думаю та що таке. Відкриваю, а у групі шкільній пишуть наші батьки — ми не прийдемо… ми теж… ми теж… ми вже не в місті. Що трапилося я не зрозуміла, допоки не зателефонувала подрузі (мама однокласника Вані) і вона мені сказала. Іван і так знав що йде війна, влітку 2021, наприклад, це був серпень, в Авдіївці був обстріл. Ми все це чули в жили з цим. 

Він відреагував як справжній чоловік. Сказав, що все буде добре.

Якось потрапили мені цукерки, я не замислювалась, купила. Якісь не звичайні, не такі типу Снікерсу, щось типу Джека, а Ваня каже: "Ой, мама, я памʼятаю ці цукерки. Дідусь у підвалі мені їх приносив". 

Ми поки жили у підвалі у Авдіївці, мій тато приносив солодощі і взагалі ходив сам у магазин, бо я боялась. 

А все було в дорожче втричі. І тут ці цукерки. Ото було страшно мені, коли зрозуміла, що син ніколи не забуде підвал.

Особисто я зіткнулась з психологічними труднощами після пережитого — в мене були панічні атаки.

Ми з чоловіком, з яким, до речі, познайомились на війні.

Я була, типу, старша підвала, допомагала бабусям. А він працівник ДСНС підвозив нам воду, потім ми стали обоє волонтерами.

Так от, ми купили рації 2, коли вже звʼязку не було. Та так вона і не працювала, коли ми були з малим на заводі АКХЗ (там в бомбосховищі жили), а він на хімік возив гуманітарну допомогу. А тут вже у Камʼянському пограбували нашу машину і забрали з неї тільки його бронік, та одну рацію. А друга залишилась, її ми готові відправити до музею.