Мені 72 роки. Я з Херсона. У перший день ми ще нічого не зрозуміли. А вже на  другий день злякались. Я ще тоді працювала двірником у школі. Всі казали: «Війна війна, Чорнобаївку вже б’ють». А тут ще було не зрозуміло. А на другий день так, вже їхали танки, техніка вже їхня їхала. Вже деякі будинки були розбомблені.

 Звичайно було складно. Ми довго наважувались. Відразу не хотілось їхати. Що ж робити? Потім уже наважились виїхати. Діти не захотіли, вони залишились. А ми з дідусем виїхали, бо він не може переносити всі оті вибухи. У нього піднімається тиск. На нього це сильно впливає. 

Тут відразу нас узяли на облік, давали гуманітарну допомогу як переселенцям. Немає чого говорити, велике всім дякую. Багато різних організацій видавали допомогу. Кожного четверга нам видавали хліб. На кожну людину по хлібині. І паштети, і квасолю. За це велике дякую. Допомогли з житлом. Речі також видавали. Тому все добре. Єдине погано, що ми не вдома.  

Все шокувало. Нервувались, переживали. Потім оте затоплення ще було, коли Каховку підірвали. Переживали, чи не затопило наших дітей. Ми живемо недалеко від берега річки. Але все минулось добре. 

Зараз тут, де ми живемо, все добре. Не бахкають, тиша. Ми утрьох живемо, з дідусем і онукою. Тільки чуємо, що там у Херсоні бахкають. Хотіли онуків сюди забрати. Можливо, якось вдасться туди поїхати, щоб їх забрати. 

Тут дуже гарна підтримка. І люди тут гарні. Правда, сусідів тут мало. Кожна п’ята хата стоїть пуста. Село майже порожнє, багато покинутих хат. 

Хочеться, щоб настав мир, скоріше повернутись додому. Щоб сусіди були на місці і все було добре. Бажання одне: в гостях добре, а вдома краще, як говорять.