Наша родина жила в Мангуші. 24 лютого ми святкували дванадцятий день народження доньки вже під вибухи та канонаду  ворожих пострілів, які дочувались із Маріуполя. Щоб дитина не встигла зрозуміти, що відбувається, я купила торт, зібрала найнеобхідніше і сказала, що ми їдемо мандрувати країною – це такий подарунок їй на день народження.

Я обіцяла собі, що моя донька не відчує на собі жахіття війни. На той час я ще й була вагітна і мала загрозу викидню, тому зважилась на переїзд. З Донецької області нас вивезла родина з трьома дітьми. Люди тікали від невідомої, тоді ще незрозумілої для нас війни. Ми думали, що через тиждень-два повернемося, тому нічого з  собою не брали - навіть улюблених книжок дитини та синтезатор!

Врятувати доньку від впливу воєнних подій мені, на жаль, не вдалося. У неї почались панічні напади. Спочатку – коли дорогою ми стояли у довгому заторі вночі, й навколо було багато людей та військової техніки. Вдруге – коли ворог підірвав нафтобазу неподалік від нашого орендованого житла.

За кілька тижнів від початку війни наш Мангуш окупували російські війська. Дім, в якому ми жили, тепер недосяжний, як і моя мала батьківщина. Нас прихистили на Рівненщині, а наші рідні зараз - в окупації й у повній ізоляції. Ми не можемо навіть забрати дитячі речі, адже мене, як журналіста з проукраїнською позицією, вже «чекають» відповідні служби «ДНР».

Моя донька страждає, бо у неї тут немає друзів. Покинула навчання фортепіано, перестала читати книжки. Дуже хоче додому, побачити друзів і рідних. Війна принесла в наше життя біль втрат, сум та відчуття безвиході.