Я з Лебедина, мені 66 років. Я нікуди не виїжджала, була постійно вдома.

Ой, зараз буду плакати. Дуже важко переживаю за це все, і бабуся он поряд сидить - подивилася по телевізору і плаче.

Літаки літали над нами. У нас було страшне: розбили вікна, і ми з коридора тікали в погреб, а брат – інвалід, важко було.

Ми з дітьми в погріб тікали. Хлопчик маленький, півтора року, бідний, кричить - в погребі не хоче сидіти. Маленький, і то розумів. Немає нічого приємного, переживаємо і досі. Коли воно вже все це заспокоїться?

Я і зараз постійно плачу. Нам хочеться, щоб швидше все це закінчилося, і щоб дітки наші вижили.