Війна не просто зруйнувала наше щасливе життя, вона відібрала у доньки дитинство і майже позбавила її спогадів. Все, що нагадує дім, викликає сльози за втраченим...

Цілий нескінченний місяць ми провели під обстрілами у Маріуполі. На підвал, в якому ми намагалися врятувати свої життя, з літака скинули авіабомбу. Ми дивом врятувались і уникли депортації до росії, ледь не підірвались на міні... А коли виїжджали з міста, моя дванадцятирічна дитина бачила трупи, які були розкидані навкруги.

Зараз ми живемо у Кропивницькому, з донькою працює психолог. Мала старається, докладає зусиль над собою, але її страх і невпевненість у завтрашньому дні, нажаль, дуже сильні. Від гучних звуків вона здригається, прислуховується, хоча і намагається це приховати.

Ми з донькою дивом вціліли під авіаційним обстрілом, не підірвались на міні та уникли депортації