Анастасія з родиною виїхала з рідного села до Запоріжжя, щоб було ближче повертатись додому.  

Я з Пологівського району, село Новофедорівка. Мені 27 років. У мене четверо діток і чоловік. Живемо в одному селі з мамою, братами, сестрами.

Ранком 24 лютого я вдома була, збирала сина старшого до школи. Потім учителька зателефонувала, сказала, щоб ми не виходили на заняття. Я ввімкнула телевізор і почула, чому саме не виходимо - почалась війна.

За ці місяці було чимало труднощів. Ліків не було. Дитині найменшій було п’ять місяців, а памперсів і дитячого харчування теж не було. У сусідів корова була. Я в них брала молоко. У нас один дядько їздив в Оріхів і привозив хліб у магазин в центр села.

Якось ми з сестрою йшли до магазину по хліб і почався обстріл - падало неподалік від нас.

Важко те, що нам таки довелося виїхати з рідного села, кинути дім. Ми рятували життя дітей, тому що там було вже неможливо перебувати. Ми не поїхали одразу, тому що у перші дні думали, що з часом стихне все. Потім у чоловіка не було бензину. Почали шукати, де взяти - тоді ще можна було їхати в Запоріжжя. Ми домовилися з волонтером, який вивозив людей, і він привіз бензин. Коли їхали, то дуже боялися під обстріли потрапити. Обрали кінцевим пунктом Запоріжжя, бо не хотілося далеко від свого міста від’їжджати.

Війна скінчиться, коли буде наша перемога. Дуже хочеться повернутися додому і щоб діти всього цього не бачили. Хочеться усе забути, як страшний сон.