Холодова Альбіна, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Сумський фаховий коледж Сумського національного аграрного університету"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук’яненко Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перший день війни пам'ятаю, наче це сталося вчора. Я прокинулася о 7 ранку від вибухів, пострілів та гулу літаків. Чую глухі виходи, а потім свист і шипіння. Відчуття, що це коїться  поруч, а через хвилину уже дуже далеко. Невідомість.

Думки: що зі мною? А потім від мами дізналася: почалася війна. Знову марення: це як,  це куди? Я нічого не розумію…

Ми з сім’єю довгий час були у підвалі. Коли я дивилася на ворожу техніку, яка проходила околицею мого села, мене охоплював страх, мої руки та ноги тряслися. Мені не хотілося вірити, що все це відбувається насправді. Хотілося скрутитися в клубочок і…просто кудись зникнути. Я кожен день хвилювалася за свою родину, за їх життя.

З цього моменту моє спокійне та безтурботне перебування на цьому світі закінчилося.

Кожного дня вибухи, вибухи, вибухи. Вони лунали звідусіль, до речі, лунають і сьогодні.Обіймаючи маму мені ставало легше, але ж від цього війна не могла закінчитися або просто зникнути. Години без світла, ночі без сну, нескінченні тривоги, біль, нескінченна кількість новин у соціальних мережах. 

Моя душа боліла та стискалася за людей, за їх долі, які покалічила війна. За солдат, яких бачила вбитими, вони захищали нас від нападів росіян, хлопці  віддалися смерті задля того, щоб ми жили в мирі та спокої.

Також на війні були і є мої односельчани: Кравченко Володимир, у якого, на жаль, не витримало серце від страшних подій, що кояться на фронті, Морозов Михайло, отримав дуже тяжкі поранення і довго лікувався, зараз він живе заради своєї родини, Осмолович Леонід, який на даний момент захищає нас від нападів російських окупантів. Моє рідне село завжди пишалося нашими Героями. Все це залишило у моїй душі багато різних неординарних почуттів та велику рану на серці.

Пізніше я змирилася з цим та стала жити далі. Зрозуміла, що нічого вже не буде так, як раніше. Не буде? Чому? І знову думки і думки…

Кожного дня я старанно навчалася, і роблю це зараз. Тепер я студентка, мої мрії змінилися. Але я продовжую вірити і надіятися на Перемогу. Ця страшна війна змінила мене. Вона змінила все: людей, іхні думки, почуття, віру, мрії. Після початку повномасштабного вторгнення всі зазнали багато нещасть: хтось залишився напризволяще, без родини, без підтримки оточуючих.

Але люди не здавалися і не здаються й надалі.

Думаю, що за дні війни я стала набагато дорослішою, більш дружньою до інших, до моїх односельців, ми усі стали підтримувати та розуміти один одного. Можливо, що саме молитви та віра в Бога дали нам сили рухатися і жити далі, адже ми думаємо, що нас хоча б хтось може почути та зрозуміти. І я не соромлюся робити це щодня, а ,може, інколи і щохвилини.

Я знаю, що життя дуже несподіване, воно може спонтанно початися, а може й завершитися у момент, коли ти навіть й не задумуєшся про це.

Але навіть за таких обставин,  ми повинні триматися і бути незламними, вірити, що все буде добре, що ця війна, яка забрала тисячі життів, завершиться, і всі зможуть знову радіти та безтурботно жити. Але чи стану я такою, як тисяча днів назад була? Точно ні..