Раніше ми проживали у Вірменії, але у 2014 році жили вже у селі Нижня Вільхова Луганської області. Батьки померли, чоловік уже три роки буде, як помер, діти мешкають у Санкт-Петербурзі. Я тут, бо не можу покинути могилу чоловіка.

Все було добре. Ми приїхали з Вірменії, бо там розвал, не було роботи. Я сама родом звідси, приїхали перечекати, але так і залишилися. Я працювала у школі завідуючою їдальней, чоловік теж працював. Все було нормально, нас все влаштовувало. Син купив нам будинок.

Але з початком військових дій виникли постійні стреси, переживання. Почалися бомбардування. Дороги закрили, магазини також, страшно кудись поїхати. Все змінилося.

У мене, дякувати Богу, ніхто не постраждав, але в нашому селі були і постраждалі, і будинки зруйновані. У нас тільки вилетіли шибки. Чоловік уже погано ходив, він казав: «Я не піду. Краще помру у теплі».

Безпеки немає й досі. Сьогодні знову стріляли десь поряд, були сильні вибухи. Сусідки дзвонять і питають, що робити. А що робити у нашому віці? Що буде, те буде.

Хотілося б забути всі обстріли. У нас між двома будинками вибухнув снаряд. Ми з чоловіком упали на підлогу. Це було дуже страшно.

У спальні та залі розбилося скло, снаряд стирчав, а навколо сніг був чорний через те, що він вибухнув. Коли летіли снаряди, ми вже за звуками знали, куди він упаде. Долетить до нас чи пролетить далі. Це було найстрашніше.

Ми отримували продуктову допомогу Фонду Ріната Ахметова. Потім німецька фірма давала нам кошти, і я купила на них дві машини дрів. Допомагав також Червоний Хрест.

Мрію побачити дітей (плаче). Вони звуть мене до себе, а я не можу покинути могилу чоловіка, то й живу тут. Колись, мабуть, настане час, і я поїду до них. Усі кажуть, що треба жити з дітьми, десь поряд. Про це й мрію. І, звичайно, щоб настав мир і було розуміння.