Я з двома донечками 9 і 12 років проживала в місті Торецьк, Бахмутського району, Донецької області. Коли почалось російське вторгнення, мої донечки спокійно спати вдома. З першим ударом стало зрозуміло, що маленькому миру, який був у нас протягом восьми років, прийшов кінець.

У березні мого 22-річного сина призвали захищати країну. Ми до останнього сподівались, що залишимось вдома. Через 2 місяці, ми не витримали і виїхали до Кривого Рогу.

Але, як то кажуть, «біда не приходить одна». Моя старша донька втратила зір на 60 відсотків. Ми залишились без домівки, вона повністю зруйнована.

Пригадую, як на моїх очах було поранено жінку, нашу сусідку, поки медики надавали допомогу, я тримала її за руку, та підтримувала, потім супроводжувала в лікарню. А потім біля нашого будинку впало дві міни, я отримала контузію.

Дякуючи фондам їжа в нас є. Вода тече з крану, ми в Торецьку 4 місяці води не бачили. Дякувати Богу, ми змогли батьків вивезти.

Робота була та через переїзд я її втратила.