27 лютого в будинок Ірини влучила ракета. Її родина пережила найстрашніше - вони змушені були тікати, не знаючи куди

До війни ми жили в Харкові. Працювали, все було добре. Маємо двох діток. А першого березня виїхали до Полтави, оскільки 27 лютого прилетіла ракета в дім. Він вистояв, його ремонтують, а ми відтоді живемо в Полтаві в гуртожитку. Усе, життя зупинилося. Мені 42 роки.

24 лютого ми прокинулися десь о п’ятій годині. Чоловік сказав, що летять ракети з Бєлгорода. Ми побачили їх із вікна. Це був жах.

Коли ми виїжджали, якраз тривали обстріли нашого району, було дуже страшно. Виїжджали своєю автівкою, дуже довго проходили контроль на Холодній горі. Черги були величезні. Згадувати не хочеться.

Страшно було те, що нам нікуди було їхати - ми просто їхали подалі. Без речей. Тільки діти, тваринки і ми. Найголовнішим було знайти, де ночувати. Ми самі могли б і в полі зупинитися, а з дітьми не дуже в полі поночуєш. Це було тяжко.

З гуманітарною катастрофою ми не стикались - добрі люди та різні фонди допомогли. У нас усе було. Люди, з якими ми вже у Полтаві знайомилися, також допомагали.

Зараз я працюю за спеціальністю - медсестрою. Дітки навчаються онлайн у тій самій школі, що й до війни.

Усе це важко. Житло коштує дуже великих грошей. Діти не можуть нормально навчатися, не можуть ходити до школи. У нас нічого не було після того, як ми поїхали - довелось розпочинати нове життя.

Хотілося б, щоб війна скінчилась найближчим часом. Але я думаю, що це буде не так скоро, як нам хочеться. Дай Бог, щоб у цьому році хоча б перестали ракети літати над головою. Хочу повернутися до повноцінного, нормального життя. Працювати. Щоб діти нормально ходили до школи. А більше нічого й не потрібно.