Страшні зміни внесла війна у наше життя. Ми не можемо досі усвідомити, що ми залишилися без свого житла, міста, родичів. стикаємося як бомжі. Психологічно дуже напружено, проявляються агресії на різні ситуації.   

9 березня був сильний обстріл о 4:20. Ми переїхали до іншого міста. Жахливо було спати з дітьми на бетонному заводі.       

Наразі мешкаємо в Київській області, допомоги нуль. Виживаємо як можемо. Коли виїжджали, не змогли взяти своїх тварин. Дитина зараз дуже хвилюється за них, постійно плаче, хоче додому до своєї Чапи, Хасі і Кітті: собачки і кішка.