Я живу в селі поблизу Охтирки. 24 лютого, того злощасного ранку о п'ятій годині зателефонувала мама і сказала, що потрібно збирати документи, тому що прорвали нашу лінію оборони і зайшли на нашу територію. Години дві-три ми ще приходили до тями, а потім зателефонував кум і сказав, що вони на під'їзді вже до нашого міста. Тоді прийнято було рішення терміново виїжджати хоча б у село. Ми їхали через лісову дорогу шість кілометрів без труднощів. Ми так, з Божою допомогою, у селі і по сьогоднішній день. Не виїжджали нікуди.

В селі - не так, як у нашому місті. Там було гаряче. Ми як зайшли у підвал, то до Великодня із нього не виходили. Жили там. Потім вирішили перейти у хатинку стару. 

Я на таблетках, бо паніка спочатку була. Поки знайомі не знайшли упаковку потрібних ліків. А так – з їжею село допомогло, і батьки все, що було вдома, попривозили. 

З початку війни я не був вдома два з половиною місяці. Дружина їздила, дитині одяг забирала, коли ми зрозуміли, що наші хлопці місто відстояли і все добре буде. А я не хотів повертатись. Був страх, і після того жахливого ранку назад повертатись не хотілось. Зараз уже душа заспокоїлась. 

Синові сім років. Пішов у перший клас, навчається онлайн. І водимо до вчительки. Він не хотів тривалий час повертатися додому в Охтирку. До істерики. І вдома сам залишатись боявся усе літо і всю осінь. Хоча до війни міг цілий день сам бути. 

Я до останнього не вірив і заперечував усім, що розпочнеться війна. Думав, що це все жарти. А виявилось - ні. Здавалося, що цивілізація – за мир, а прийшла така біда. 

Напевне, війна закінчиться нескоро. А в душі хочеться, щоб пошвидше. Може нарешті це літо буде спокійним. В усіх, не лише в нас. 

Якби я був упевнений, що далі все буде так, як раніше, то я б нікуди з України не їхав, і займався б тим, чим й до війни. І дитині дім хочеться побудувати. Все тільки тут - у нашій Україні. Якщо ми у війну вирішили залишатися, то якщо буде мирне майбутнє, – тим більше. Тут батьки і мої, і дружини. І Батьківщина.