Кононенко Поліна Петрівна, 15 років, студентка Дніпровського фахового педагогічного коледжу КЗВО «ДАНО» ДОР»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кравчуновська Інна Григорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого 2022 рік

Я відкриваю очі, на годиннику дев’ята ранку, перша думка: «Я проспала до школи! А в мене контрольна з геометрії». Вистрибую з кімнати і питаю бабусю: «Чому мене не розбудили?». В її очах я бачу страх та паніку. У відповідь чую: «Полін, яка школа? Війна почалася». Навколо все було тихо, подумалося: жарт чи перебільшення людини у віці. Дзвоню матусі (тоді вона ще працювала) уточнити, як мені вчинити. Її слова, такі ж як у бабусі, все одно не переконали мене. І промайнуло: «Яка війна в двадцять першому столітті? Смішно!».

У перші дні моє життя майже не змінилося. Було відчуття, що знову оголосили карантин. Тільки приглушено були чутні звуки вибухів. 28 лютого зникло світло. Це мене не втішало, але й не налякало. «Скоро з’явиться», - подумалося мені. Як же я помилялась …. Через кілька днів відключили воду та опалення. Звуки вибухів стали голоснішими. На вулиці -5°, квартира охолола за один день. Я дізналася, що спати в куртці та шапці не дуже зручно, та й тепліше не стало. Потім зник газ, який був останнім джерелом тепла. Спочатку мама брала мене з собою по воду і готувати їжу у дворі на багатті. Єдина можливість побачити свого друга і поговорити, адже мобільний зв’язок зник разом зі світлом. Все одно у мене ще немає повного розуміння, що це війна.

9 березня… 14:30…
Ми обідаємо, звичайно, не шведський стіл, але їжа ще була. Дуже хотілося свіжого хліба, але очікування у шестигодинній черзі на морозі не дало успіху. Хліба нам із мамою не вистачило, проте побачили танк, що промчав головною вулицею мого улюбленого міста. Повернемося до обіду: мамині коржики були не гірше. Тільки спробувати вдалося лише один шматочок. Пролунав потужний вибух, дев’ятиповерховий будинок захитався як паперовий, вилетіли вікна. Страх… Приходжу до тями в загальному коридорі під несучою стіною. Там же мама, бабуся з собакою та сусіди з котом. Слідом іде другий потужний вибух. Квартири на дев’ятому поверсі більш немає. Почуття голоду здолало страх. Потихеньку почали заходити в квартиру: подивитися руйнування, прибрати уламки та нарешті поїсти.

Ось тут я зрозуміла, що все дуже серйозно. Страх, як такий, я не відчувала. Нерозуміння, втома від такого способу життя і тільки боязнь за рідних та друзів.

Весь наступний тиждень ми жили під постійними обстрілами авіації. Холод, недоїдання, самотність взяли своє. 15 березня я розплакалася не через страх, а від безвиході. Тоді мама і вирішила виїжджати з міста в більш безпечне місце. Вранці 16 березня ми сіли в підбиту машину, взявши із собою кілька речей, собаку та хом’яка у банці. З їжі було останнє: кава в маленькому термосі, йогурт і шматочок сиру. 16 годин шляху, повністю зруйноване місто, проїжджаючи біля моря промайнула думка: «чи побачу я його ще?», обстріли, більше 10 блок-постів, некоректне ставлення російських військових. На першому українському блок-посту мама розплакалася та обійняла військового, який говорив знайомою і рідною мовою. Перші кілька днів у безпечному місті приходили до тями і думали «де жити далі?». Не хотілося їхати далеко від дому, сподіваючись, що скоро повернемося. Тимчасовим притулком обрали місто Кам’янське. Тут я закінчила дев’ятий клас та вступила до Дніпровського педагогічного коледжу. Мама працює, бабуся по господарству, собака вже не так боїться гучних звуків, а у хом’яка з’явилася клітка. Обживаємося своїми речами, побутовими приладами, навіть є вже своя іменна кружка. Виявляється, це так важливо! Квартира, там, у моєму рідному місті, згоріла вщент при прямому попаданні снаряда в будинок.

Переживши весь цей жах, я стала по-іншому дивитися на життя. Я здобула мрію: мир в Україні! Для мене – це спати у своєму ліжку, ходити в рідну 65 школу, гуляти з друзями біля драмтеатру, милуватися фонтанами на Майдані Свободи, відвідувати танцювальний колектив в ПК Карла Маркса, прогулятися Порт Сіті та поїхати на море в будь-який час дня чи ночі.

Мій Маріуполь – ти назавжди у моєму серці!